Стіґ Ларссон - Дівчина, що гралася з вогнем

— Її привезла до Швеції людина, яку ти називаєш Антоном.

— Я не можу називати справжніх імен. Мене вже попередили, що на захисті це може викликати критичні зауваження, але я не можу видавати дівчат. Їх можуть за це вбити. І тому я не можу називати імен клієнтів, що користувалися їхніми послугами, інакше можна буде вирахувати, з ким з дівчат я розмовляла. Тому в усіх конкретних прикладах я наводжу псевдоніми і прибираю всі деталі, на підставі яких можна було б ідентифікувати окремих персонажів.

— Хто такий Антон?

— Імовірно, його звуть Зала. Мені так і не вдалося з’ясувати його особу, але думаю, що він поляк або югослав і насправді його звуть якось інакше. Я розмовляла з Іриною П. чотири чи п’ять разів, і лише при нашій останній зустрічі вона його назвала. Вона збиралася змінити життя і кинути своє заняття, але страшенно його боялася.

— Гмм, — відгукнувся Даґ Свенссон.

— Що ти хочеш сказати?

— Та так… Недавно мені доводилося чути це ім’я.

— Яким чином?

— У мене була зустріч із Сандстрьомом, одним з тих самих клієнтів. Він журналіст. Рідкісна паскуда, мушу сказати!

— Чому?

— Взагалі-то він і не журналіст навіть. Він робить рекламні брошури для різних підприємств. Але він поведений на фантазіях про насильство і здійснював їх із цією дівчиною…

— Знаю. Я ж сама брала в неї інтерв’ю.

— А ти відзначила, що він зробив для Інституту охорони здоров’я макет інформаційного буклету про заразні хвороби, що передаються статевим шляхом?

— Цього я не знала.

— Я зустрічався з ним минулого тижня. Коли я виклав перед ним усю документацію і запитав, чому він користується неповнолітніми повіями з країн Східного блоку для здійснення своїх сексуальних фантазій про насильство, він спочатку був абсолютно розчавлений.

— І що ж виявилося?

— Сандстрьом потрапив у таку ситуацію, коли йому довелося бути не тільки клієнтом, а й виконувати доручення мафії сексуальних послуг. Він назвав мені імена, які були йому відомі, зокрема Зала. Ніяких подробиць про нього він мені не розповідав, але ім’я досить незвичне.

Міа покосилася на Даґа.

— І ти більше нічого про нього не знаєш? — спитав Даґ.

— Ні, мені так і не вдалося з’ясувати нічого конкретного. Але його ім’я часом спливає то тут, то там. Дівчата, схоже, жахливо його бояться, і жодна не погодилася бодай щось про нього розповісти.

Увійшовши до їдальні, доктор А. Сиварнандан з порога побачив Хольгера Пальмґрена і Лісбет Саландер — ті сиділи, схилившись над шахівницею. Лісбет узяла собі за правило відвідувати хворого раз на тиждень, найчастіше в неділю. Вона приїздила на третю годину і проводила з ним кілька годин за шахами, а йшла близько восьмої вечора, коли йому потрібно було лягати спати.

Доктор А. Сиварнандан помітив, що в спілкуванні з Пальмґреном вона не виявляє турботливості, звичайної щодо тяжкого хворого, та й узагалі ніби як не вважає Хольгера за хворого. Навпаки, вони, здавалося, постійно підштрикували одне одного, а вона ще й дозволяла йому догоджати їй, наприклад приносити їй каву.

Доктор А. Сиварнандан насупив брови. Він ніяк не міг розібратися в цій дивній дівчині, яка називала себе прийомною дочкою Хольгера Пальмґрена. У неї була дуже незвичайна зовнішність, а на всіх навколо вона дивилася з неприхованою підозріливістю і не розуміла жартів. Вести з нею звичайну розмову було неможливо: якось він запитав її, ким вона працює, але вона ухилилася од відповіді.

Через кілька днів після своїх перших відвідин вона повернулася з пачкою паперів з приводу створення спеціального фонду сприяння центру в реабілітації Хольгера Пальмґрена. Головою фонду був якийсь адвокат з Гібралтара, правління складалося з голови, теж адвоката з Гібралтара, і ревізора Хуго Свенссона із Стокгольма. Фонд мав у своєму розпорядженні два з половиною мільйони крон, до яких доктор А. Сиварнандан діставав доступ з метою надання Хольгерові Пальмґрену якнайкращих можливостей для лікування. У разі потреби доктор А. Сиварнандан повинен був звернутися до ревізора, який і провадив виплати.

Умови були незвичайними, якщо не сказати унікальними.

Сиварнандан кілька днів роздумував про те, наскільки етично з його боку піти на таку угоду. Не знайшовши якихось конкретних заперечень, він вирішив приставити до Хольгера Пальмґрена в ролі персонального асистента і тренера тридцятидев’ятилітню Юханну Кароліну Оскарссон — дипломовану спеціалістку з лікувальної гімнастики, що мала потрібну підготовку в галузі психології, а також великий досвід роботи в реабілітаційному центрі. Вона була офіційно прийнята на посаду новоутвореним фондом, і, на велике здивування Сиварнандана, відразу ж після підписання контракту їй було виплачено авансом місячну платню. До цього моменту його мучила неясна підозра, чи не виявиться все це яким-небудь шахрайством.