Марио Пьюзо - Сицилієць

Гектор Адоніс вивчав обох юнаків, міркуючи над відповіддю. Він легко міг пообіцяти допомогти, а тоді забути про свою обіцянку. Так само легко міг відмовитись і пообіцяти допомагати їм лише по-дружньому, час від часу, як-от зараз. Зрештою, уся ця вистава може виявитися короткою. Ґільяно може загинути в бою або бути зраджений. Може емігрувати до Америки. І проблема буде розв’язана — так із сумом міркував він.

Професор згадав давно минулий літній день, дуже подібний до цього, але Турі та Аспану тоді було років по вісім, не більше. Вони сиділи на пасовищі між будинком Ґільяно та горами, чекали на вечерю. Гектор Адоніс приніс для Турі мішок книжок, однією з яких була «Пісня про Роланда», і тепер читав її їм уголос.

Адоніс майже напам’ять знав цю поему. Вона була дорога серцю кожного письменного сицилійця, а саму історію любили й неписьменні. Це була головна опора лялькового театру, що їздив по селищах та містечках, її легендарні герої були намальовані на всіх возах, що котилися сицилійськими пагорбами. Двоє видатних лицарів імператора Карла Великого, Роланд та Олів’є, нищили сарацинів, захищаючи відступ свого імператора до Франції. Адоніс розповідав, як вони загинули разом у битві при Ронсевалі — як Олів’є тричі просив Роланда просурмити, щоб повернути Карлову армію, і як Роланд відмовлявся через свою гордість. А тоді, коли сарацини вже перемагали їх, він просурмив, та було вже надто пізно. Коли Карл Великий повернувся рятувати своїх лицарів, він знайшов їхні тіла поміж тисяч мертвих сарацинів і з відчаю рвав на собі бороду. Професор пам’ятав сльози в очах Турі Ґільяно і, як не дивно, презирство на обличчі Аспану Пішотти. Для одного хлопчика то була найвеличніша мить, яка могла статися в людському житті, а для другого — принизлива смерть від рук невірних.

Малюки підвелися з трави, готові бігти вечеряти. Турі обійняв Аспану за плечі, і Гектор усміхнувся з цього. То був Роланд, який підтримував Олів’є, щоб обидва могли померти, стоячи на ногах перед нападними сарацинами. Помираючи, Роланд потягнувся латною рукавицею до синього неба, і янгол зняв її з його руки. Принаймні так кажуть і поема, і легенда.

То було тисячу років тому, але Сицилія досі страждала в тих же жорстких пейзажах гаїв олив і розпечених рівнин, придорожніх святилищ, що звели перші послідовники Христа, численних хрестів, на яких розпинали повсталих рабів, очолених Спартаком. Його хрещеник стане одним із цих героїв, не розуміючи, що для того, щоб змінити Сицилію, потрібен моральний вулкан, який спопелить цю землю.

Коли Адоніс спостерігав за ними тепер, — Пішотта лежав на спині в траві, а Ґільяно дивився на нього темними карими очима з усмішкою, яка, здавалося, казала, що він точно знає, про що думає його хрещений, — сцена дивним чином змінилася. Професор побачив їх статуями, вирізьбленими з мармуру, вирваними зі звичного життя. Пішотта став фігурою на амфорі, гекон у його руці — гадюкою, обидва тонко вирізьблені ранковим гірським світлом. Пішотта виглядав небезпечним — чоловік, який заповнює світ отрутою й кинджалами.

Сальваторе Ґільяно, його хрещеник Турі, був з іншого боку амфори. То була краса грецького Аполлона з ретельно виліпленим обличчям, з такими ясними білками очей, що він майже здавався сліпим. Це обличчя було відкрите, щире, повне невинності легендарного героя. Або ж, подумав Адоніс, відкидаючи свою сентиментальність, швидше рішучості молодої людини, що заповзялася стати героєм. Тіло Турі мало повноту середземноморських статуй: важкі стегна, м’язиста спина. Це було американське тіло, вище й ширше за більшість сицилійських.

Навіть у дитинстві Пішотта виявляв свою практичну хитрість, а Ґільяно щедро вірив у добро в людях, пишався своєю щирістю. У ті дні Гектор Адоніс часто думав, що, коли вони подорослішають, Пішотта буде лідером, а Ґільяно йтиме за ним. Він мав би краще розуміти. Віра у власні чесноти значно небезпечніша за віру у власну хитрість.

Глузливий голос Пішотти перервав міркування професора:

— Прошу, професоре, скажіть «так». Я заступник командира в банді Ґільяно, але мені немає кому віддавати накази. — Він шкірився. — Я готовий почати з малого.

Хоч Адоніса це не зачепило, очі Ґільяно спалахнули гнівом. Але він лише тихо спитав:

— То яка твоя відповідь?

— Так, — відповів Гектор Адоніс. Що ще міг сказати хрещений батько?

Тоді Ґільяно розповів йому, що він має робити, повернувшись до Монтелепре, і окреслив свої плани на наступний день. Професора знову вразили зухвалість і жорстокість його планів. Та коли Ґільяно підсадив його на спину віслюка, він схилився до хрещеника й поцілував його.