Марио Пьюзо - Сицилієць

Охоронець отетерів від такої зухвалості, тоді сказав зневажливо, але й насторожено:

— Я б тобі й ліри не дав, навіть якби ти сказав мені, що Ісус повернувся.

Пішотта вишкірився.

— Мої новини кращі. Я знаю, де ховається Турі Ґільяно, чоловік, що порозбивав вам носи.

— Це ж відколи сицилійці в цих проклятих краях почали допомагати законові? — підозріло спитав поліцай.

Пішотта підійшов трохи ближче.

— Я людина честолюбна, — мовив він. — Подав заяву на вступ до карабінерів, наступного місяця їду до Палермо на іспити. Хтозна, може, ми скоро будемо носити однаковий однострій.

Охоронець подивився на Пішотту тепліше, з цікавістю. Так, чимало сицилійців ішли до поліції. То був шлях подалі від бідності, дрібка влади. Ходив відомий жарт: сицилійці стають або злочинцями, або поліцаями, а шкодять однаково. Тим часом Пішотта подумки реготав від самої лиш думки про те, що міг би стати карабінером. Він був чепурун, пошив собі в Палермо шовкову сорочку. Тільки дурень може пишатися собою в цьому чорному однострої з білим кантом та сміховинним кептарем із тасьмою та жорстким дзьобом.

— Ти краще двічі подумай, — сказав йому охоронець, не бажаючи ділитися теплим місцем з усіма підряд. — Платять мало, ми б усі з голоду повмирали, якби не хабарі від контрабандистів. Та й тільки цього тижня двох із цих бараків, моїх добрих друзів, убив той клятий Ґільяно. І ще терпіти щодня зневагу від вас, селян, які навіть не скажуть, як у містечку цирульника знайти.

Пішотта радісно відповів:

— Bastinado навчить їх добрих манер. — Тоді напустив на себе довірливий вигляд, наче вони вже були братами по зброї, і спитав: — Не знайдеться цигарочки для мене?

Йому на радість мить доброї волі минула. Охоронець розлютився.

— Тобі цигарку? — перепитав він. — Чого, заради Христа, я маю ділитися цигарками із сицилійським лайном?

І він нарешті зняв із плеча гвинтівку.

На мить Пішотта відчув скажене бажання кинутися на хлопця й перерізати йому горло.

— Бо я можу сказати, де Ґільяно, — сказав він. — Твої товариші, які шукають його в горах, надто тупі навіть для того, щоб гекона знайти.

Охоронець був спантеличений. Зневага збентежила його, а запропонована інформація змусила зрозуміти, що тут краще поговорити зі старшим за званням. Він відчував, що чоловік, який стояв перед ним, надто слизький і може завести його в якусь халепу. Він відчинив ворота й махнув Пішотті гвинтівкою, щоб той заходив на територію бараків. До вулиці хлопець розвернувся спиною. У цю мить Ґільяно за сотню ярдів звідти копнув мула, розбудивши його, і спрямував свого візка на кам’яну доріжку до воріт.

Бараки Беллампо займали чотири акри площі. На цій землі розташувалася велика адміністративна будівля з крилом у формі літери L, де були тюремні камери. За нею стояли бараки, де жили самі карабінери, — достатньо великі, щоб розмістити із сотню людей; окрема секція слугувала приватною квартирою маресьяло. Праворуч розмістився гараж для автомобілів, який направду був стайнею й досі частково нею служив, бо поліцаї тримали цілий загін мулів та віслюків для подорожей у гори, де від механічного транспорту не було користі.

Далеко позаду стояли комори для військового спорядження та продуктів, обидві з гофрованого заліза. Територія була оточена семифутовим парканом із колючого дроту з двома високими вежами для вартових, якими вже багато місяців ніхто не користувався. Бараки збудував режим Муссоліні, а тоді їх розширили протягом війни з мафією.

Зайшовши всередину, Пішотта перевірив, чи немає ознак небезпеки. Вежі стояли порожні, озброєних охоронців не було видно. Місце скидалося на мирну, закинуту ферму. Автомобілів у гаражі не було, насправді взагалі ніде не було видно, це його здивувало й викликало тривогу: чи не повернуться вони вже скоро. Йому не вірилося, що маресьяло буде таким дурним і покине свій гарнізон без транспорту. Доведеться попередити Турі, що в них можуть бути несподівані гості.

У супроводі охоронця Пішотта увійшов у широкі двері адміністративної будівлі, до величезної кімнати з вентиляторами під стелею, які, утім, не надто розганяли спеку. Великий стіл на підвищенні панував над приміщенням, обабіч нього за дерев’яними перилами стояли менші столи для канцеляристів, уздовж стін — дерев’яні лави. Усюди було порожньо, крім того високого стола. За ним сидів капрал карабінерів, що сильно відрізнявся від юного поліцая. На прикрашеній орнаментом золотій табличці на столі був напис «Капрал Каніо Сільвестро». Тіло зверху він мав масивне — широкі плечі, товста, мов колона, шия, увінчана величезною брилою голови. Рожевий шрам, блискуча смуга мертвої тканини, здавався наклеєним від вуха до краю кам’яної щелепи. Довгі кудлаті вуса двома чорними крилами злітали над ротом.