Марио Пьюзо - Сицилієць

На рукаві в нього були нашивки капрала, на поясі — масивний пістолет, і, що найгірше, капрал дивився на Пішотту з крайньою підозрою та недовірою, поки охоронець переповідав його історію. Коли капрал Сільвестро заговорив, вимова видала в ньому сицилійця.

— Ти лайно брехливе, — сказав він Пішотті. Але перш ніж зміг розвинути думку далі, у кімнаті почувся голос Ґільяно:

— Гей там, карабінери, то ви хочете вино чи ні? Так чи нє?

Пішотта замилувався тим, як прозвучав голос Ґільяно: хрипкий, з таким густим акцентом, що його не розібрав би ніхто, крім місцевих жителів, слова дібрані типові для заможного пихатого селянина.

Капрал загарчав від роздратування:

— Та що, заради Бога, той хлоп верещить?

Широкими кроками він вийшов із кімнати. Охоронець із Пішоттою рушили за ним.

Розмальований візок із білим мулом стояли за воротами. Турі Ґільяно, заголивши спітнілі широкі груди, хитав у руках глек із вином. На його обличчі сяяла широка усмішка ідіота, усе тіло видавалося перехнябленим. Цей вигляд відкидав усі підозри. Такий парубок не міг ховати зброю, він був п’яний, говорив найнеотесанішим сицилійським діалектом. Капрал забрав руку від пістолета, охоронець опустив гвинтівку. Пішотта зробив крок назад, готовий дістати свою зброю з-під куртки.

— У мене тут цілий віз вашого вина! — знову заволав Ґільяно.

Тоді висякався в пальці й витер їх об ворота.

— Хто замовляв вино? — спитав капрал, та все одно попрямував до воріт. Ґільяно знав: він широко їх відчинить, щоб візок міг проїхати.

— Батько сказав привезти вино маресьяло, — підморгнув капралові Турі.

Капрал пильно дивився на нього. Вино, безсумнівно, було подарунком від якогось фермера за можливість займатися контрабандою. Йому тривожно подумалося, що цей батько, як справжній сицилієць, радше привіз би вино сам для тіснішого зв’язку з подарунком. Але він знизав плечима.

— Розвантажуй товар і неси до бараків.

— Сам не буду, — заперечив Ґільяно.

І знову капрал засумнівався. Його застерігав інстинкт. Зрозумівши це, Ґільяно припіднявся на візку так, щоб мати змогу швидко дістати лупару зі сховку. Але спочатку він підняв глек вина в бамбуковій плетінці й мовив:

— У мене для вас двадцять таких красунь.

Капрал гримнув наказ у бік житлових бараків, звідти вибігли двоє юних карабінерів у розстібнутих куртках, без кептарів. Зброї вони теж не мали. Стоячи на візку, Ґільяно передавав глеки з вином їм до рук. Дав один і охоронцеві з гвинтівкою, хоча той і намагався відмовитися.

— Пити ж точно будеш, так що працюй, — грубувато й благодушно сказав Турі.

Тепер, коли всі троє охоронців були знешкоджені повними вина руками, Ґільяно оглянув усю сцену. Усе було саме так, як він хотів. Пішотта стояв прямо за капралом, у нього одного руки були порожні. Ґільяно оглянув схили — жодної ознаки повернення пошукової партії. Дорогу до Кастелламаре — броньованого авта не видно. На Віа Белла досі бавилися дітлахи. Тоді Турі потягнувся до візка, дістав лупару й наставив її на ошелешеного капрала. Одночасно з цим Пішотта витягнув пістолета з-під сорочки й тицьнув капралові в спину.

— Ані руш, — сказав він, — або я зголю твої розкішні вуса свинцем.

Ґільяно перевів лупару на трьох переляканих охоронців.

— Не випускайте глеки з рук, — сказав він, — і йдіть до будинку.

Озброєний охоронець, обіймаючи глека, впустив гвинтівку на землю. Пішотта підібрав її. У приміщенні Ґільяно взяв до рук табличку з іменем, помилувався нею.

— Капрале Каніо Сільвестро. Ваші ключі, будь ласка. Усі.

Рука капрала лежала на пістолеті, він пильно дивився на Ґільяно. Пішотта збив цю руку й дістав зброю. Капрал розвернувся й зміряв його холодним оцінним поглядом. Аспану посміхнувся:

— Перепрошую.

Капрал повернувся до Ґільяно.

— Хлопчику, тікай звідси й іди в актори, у тебе добре виходить. Закінчуй із цим: утекти тобі не вдасться. Марешалло та його люди повернуться ще до сутінок, полюватимуть на вас і вистежать хоч на краю світу. Подумай, мій юний друже, що значить бути вигнанцем, коли за твою голову призначено ціну. Я сам полюватиму на тебе, я облич не забуваю. Дізнаюся твоє ім’я й навіть із пекла дістану.

Ґільяно всміхнувся йому. З якоїсь причини цей чоловік йому подобався.

— Якщо ви хочете знати моє ім’я, — мовив він, — то чому просто не спитаєте?

Капрал зневажливо глянув на нього.

— І ти, як ідіот, мені скажеш?

— Я ніколи не брешу, — відповів юнак. — Мене звати Ґільяно.