Марио Пьюзо - Сицилієць

— Не вбивайте його, — тихо мовив він і відтягнув чоловіків від розпростертого беззбройного капрала. Турі з відчаєм дивився на шкоду, якої вони завдали за коротку мить люті. Капралові майже відірвали вухо, з рани поштовхами густо текла кров. Права рука гротескно й перекручено звисала збоку. Одне око наливалося кров’ю, шкіра над ним відірвалася й закривала його.

І все одно чоловік не боявся. Він лежав там, чекаючи на смерть, і Ґільяно відчув хвилю всеохопної ніжності до нього. Цей чоловік став його випробуванням, він довів його безсмертя; це був чоловік, який засвідчив, що його смерть неможлива. Ґільяно поставив його на ноги і, ошелешивши всіх присутніх, швидко обійняв. Тоді прикинувся, що просто допомагав капралові встати рівно.

Терранова роздивлявся пістолета.

— Тобі дуже пощастило, — сказав він Турі. — У ньому тільки одна куля несправна.

Ґільяно простягнув руку по пістолет. Терранова на мить завагався, та все ж віддав його. Ґільяно повернувся до капрала.

— Поводься добре, — сказав він йому дружнім голосом, — і нічого не станеться ані з тобою, ані з твоїми людьми. Я тобі це гарантую.

Капрал, досі збентежений і слабкий від ран, схоже, навіть не зрозумів того, що йому сказали. Пассатемпо прошепотів Пішотті:

— Дай мені ножа, я його прикінчу.

— Тут Ґільяно віддає накази, — відповів Пішотта, — а всі інші його слухаються.

Він сказав це спокійно, так, щоб Пассатемпо не зрозумів, що він готовий вбити його будь-якої миті.

Жителі Монтелепре, що були тут в’язнями, поспішно втекли. Вони не хотіли стати свідками різанини карабінерів. Ґільяно провів капрала та його охоронців до в’язничного крила й замкнув їх у спільній камері. Тоді повів Пішотту, Терранову та Пассатемпо на пошуки по інших будівлях. У зброярні вони знайшли гвинтівки, пістолети й автоматичні пістолети з коробками патронів. Обвішалися зброєю, коробки завантажили до візка. З житлових бараків забрали ковдри й спальні мішки, Пішотта про всяк випадок кинув до них пару одностроїв карабінерів. Тоді Ґільяно сів на місце візника, і візок, переповнений зібраним добром, рушив, а троє інших чоловіків розсипалися дорогою, готові відбити будь-який напад. Вони швидко рухалися дорогою до Кастелламаре, та їм знадобилася година з гаком, щоб дістатися дому того фермера, який позичив Гекторові Адонісу візок, і сховати награбоване в його свинарнику. Тоді вони допомогли фермерові перефарбувати візок оливково-зеленою фарбою, вкраденою із запасів американської армії.

Марешалло Роккофіно з пошуковою партією повернулися саме до вечері, сонце вже котилося вниз по небу, та ніколи воно не палало так яскраво, як лють маресьяло, коли той побачив своїх людей, зачинених у камері. Він відправив бронемашину вистежувати втікачів по всіх дорогах, але на той час Ґільяно вже був далеко у своєму гірському сховку.

Про цю історію написали всі італійські газети. Лише за три дні до того вбивство двох інших карабінерів теж потрапило на всі обкладинки, але тоді Ґільяно був усього лише ще одним відчайдушним сицилійським бандитом, який претендував на славу тільки своєю жорстокістю. Цей подвиг був зовсім інакший. Він переміг у тактичному двобої з Національною поліцією, звільнив своїх друзів і сусідів, вочевидь несправедливо ув’язнених. До містечка Монтелепре спустилися журналісти з Палермо, Неаполя, Рима та Мілана, щоб узяти інтерв’ю в родичів і друзів Турі Ґільяно. Його мати сфотографували з гітарою Турі — вона заявила, що він грає на ній, як янгол. (Це не була правда, він тільки нещодавно почав грати так, що мелодію можна було впізнати). Його колишні однокласники зізналися, що Турі завжди любив читати і його дражнили «професором». Газети з радістю вчепилися в це: сицилійський бандит, який справді вміє читати. Згадували його кузена Аспану Пішотту, що приєднався до нього в беззаконні зі щирої дружби, і дивувалися з чоловіка, який може викликати в інших таку відданість.

Публікували стару світлину, зроблену, коли Турі було сімнадцять: його надзвичайна, по-середземноморському мужня краса робила всю цю історію ще привабливішою. Однак цілком можливо, що найбільше італійцям подобався акт милосердя Ґільяно стосовно капрала, який намагався його вбити. То було краще за оперу — більше схоже на лялькову виставу з тих, популярних на Сицилії, де дерев’яні фігурки ніколи не втрачають крові, їхню плоть ніколи не рвуть і не калічать кулі.

Газети шкодували лише про те, що Ґільяно вирішив звільнити двох таких злодюг, як Терранова й Пассатемпо, натякаючи, що такі лихі компаньйони можуть заплямувати його образ лицаря в сяйливих обладунках.