Марио Пьюзо - Сицилієць

Ґільяно привітав його, як звик у дитинстві.

— Дядечку Пеппіно, — мовив він. — Це вдалий день для нас обох. Я тут, щоб допомогти тобі заробити, а ти — щоб допомогти мені полегшити тягар бідняків.

Він справді був радий бачити старого, тож весело засміявся.

Старий не відповів. Він пильно дивився на Ґільяно, на кам’яному обличчі застигло вичікування. Ґільяно заліз на візка, сів поряд із ним, сховав лупару подалі з очей і знову розсміявся від захвату. Завдяки Зу Пеппіно він був певен, що день буде вдалий.

Турі насолоджувався свіжістю пізньої осені, красою гір на видноколі, розумінням того, що троє його людей контролюють дорогу з підліску, тримаючи зброю напоготові. Він пояснив Зу Пеппіно свій план, той слухав, не зронивши ані слова, з тим самим виразом обличчя. Аж поки Ґільяно не сказав йому, що він матиме за винагороду: його візок заповнять продуктами з вантажівок. Тоді Зу Пеппіно буркотнув і мовив:

— Турі Ґільяно, ти завжди був хороший, сміливий юнак. Добрий, розсудливий, щедрий і спочутливий. Ти аніскільки не змінився, відколи став чоловіком.

Ґільяно тепер згадав, що Зу Пеппіно був один із тих старих сицилійців, що любили квітчасту мову.

— Розраховуй на мене в цьому, та й в інших твоїх справах. Передавай мою шану батькові, який має пишатися таким сином.

Колонна з трьох вантажівок, заповнених продуктами, з’явилася на дорозі близько полудня. На вигині дороги, що вела з Партініко, вони були змушені зупинитися: дорогу перекрили візки та мули. Це була робота Зу Пеппіно, якого слухалися всі візники цього краю, адже всі були йому чимось зобов’язані.

Водій першої вантажівки загудів клаксоном і повільно рушив уперед так, що автомобіль штовхнув найближчого візка. Чоловік на ньому розвернувся й подивився на нього з такою злістю, що той негайно зупинив вантажівку й став терпляче чекати. Він знав, що ці візники, попри свою скромну професію, були люди горді й палкі: їхня перевага над моторизованим транспортом на дорозі була питанням честі, вони легко могли зарізати його й рушити далі, весело наспівуючи собі під ніс.

Інші дві вантажівки зупинилися. Водії вийшли. Один із них був зі сходу Сицилії, другий — чужоземець, тобто з Рима. Римлянин рушив до візків, розстібаючи свою куртку й розлючено горлаючи, щоб вони забрали з дороги своїх клятих мулів та сортири на колесах. Одну руку він із куртки не вийняв.

Ґільяно зістрибнув із візка. Він не взяв лупару й не переймався тим, щоб дістати пістолета з-за пояса, а дав сигнал своїм людям, які чекали в підліску й за знаком вибігли на дорогу зі зброєю напоготові. Терранова відколовся, підійшов до останньої вантажівки, щоб вона нікуди не поділася. Пішотта підскочив з узбіччя до розлюченого римлянина.

Тим часом Пассатемпо, який збуджувався швидше за інших, висмикнув водія першої вантажівки з кабіни й кинув його на дорогу, до ніг Ґільяно. Той простягнув руку й допоміг йому встати. Пішотта тоді вже пригнав водія останньої до інших двох. Римлянин забрав із кишені порожню руку, гнів зник з його обличчя. Ґільяно щиро всміхнувся й сказав:

— Вам трьом сьогодні пощастило. Не доведеться їхати в далеку дорогу до Палермо. Мої візники розвантажать ваші автомобілі й роздадуть їжу нужденним цього району, звісно ж, під моїм наглядом. Дозвольте представитися. Я Ґільяно.

Троє водіїв одразу ж стали чемно вибачатися. Вони нікуди не поспішають, абсолютно нікуди. Насправді їм саме час пообідати. Вантажівки в них зручні, погода не надто спекотна. Це й справді везіння, чудова нагода.

Ґільяно побачив їхній страх.

— Не бійтеся, — сказав він. — Я не вбиваю тих, хто в поті лиця свого заробляє собі на хліб. Ви пообідаєте разом зі мною, поки мої люди займатимуться справами, а тоді повернетеся додому, до своїх дружин та дітей, і розповісте їм про те, як вам пощастило. Коли вас допитуватиме поліція, розповідайте якомога менше — і заслужите мою вдячність.

Він замовк. Було важливо, щоб ці люди не відчували ані сорому, ані ненависті. Було важливо, щоб розійшлася звістка про те, як добре він з ними повівся. Бо потім будуть інші.

Водії дозволили відвести себе край дороги в затінок від великої брили. Добровільно віддали Ґільяно свої пістолети без обшуку й сиділи, немов янголятка, поки візники розвантажували їхні автівки. Коли закінчили, одна вантажівка залишилася повною: її вміст уже нікуди не входив. Ґільяно посадив туди разом із водієм Пішотту та Пассатемпо й наказав їм відвезти продукти тим, хто працює на фермах біля Монтелепре. Сам Ґільяно з Террановою наглядатимуть за розподілом їжі в районі Кастельветрано та в містечку Партініко. Вони зустрінуться після цього в печері на вершині Монте-д’Оро.