Марио Пьюзо - Сицилієць

— Ла Венера передала вам пироги, — мовив Адоніс. — Сказала, що завжди пекла такі для свого чоловіка, коли той був у горах. Одного такого може вистачити на тиждень.

Пішотта хитро всміхнувся й завважив:

— Що вони старіші, то краще смакують.

Юнаки сіли на траву, відірвали собі по шматку хліба. Пішотта ножем відрізав кусні сиру. Трава навколо них аж кипіла від комах, тож пакунок із їжею вони поклали на гранітну брилу. Запили їжу водою з чистого струмка, який біг за сотні футів нижче від них. Тоді прилягли там, де могли бачити всю скелю.

Гектор Адоніс зітхнув.

— Ви двоє дуже собою задоволені, але це не жарти. Якщо вас спіймають, то розстріляють.

— А якщо я спіймаю їх, — спокійно відповів Ґільяно, — то теж розстріляю.

Це шокувало професора. Надії на пробачення не було.

— Не поспішай, — сказав він. — Ти ще зовсім хлопчисько.

Ґільяно довго дивився на нього.

— Я був достатньо дорослий, щоб застрелити мене через шмат сиру. Ти чекав, що я втечу? Що дозволю своїй родині голодувати? Тобі — приносити мені їжу, поки я відпочиваю в горах? Вони прийдуть убити мене, тож я вб’ю їх. А ти, любий мій хрещений батьку, хіба ж ти не розповідав мені про жалюгідне життя сицилійських селян, коли я був малий? Про те, як їх пригноблюють Рим і збирачі податків, шляхта, багатії-землевласники, що платять за нашу працю копійки, яких ледь вистачає, щоб не вмерти? Я ходив на ринкову площу з двома сотнями інших чоловіків із Монтелепре, і за нас пропонували гроші так, наче ми худоба. Сотня лір за весь ранок роботи, так вони казали, хочеш — береш, не хочеш — ні. Більшості доводилося погоджуватися. Кому тоді стати захисником Сицилії, як не Сальваторе Ґільяно?

Гектор Адоніс був у розпачі. І без того погано бути вигнанцем-розбійником, та бути революціонером значно небезпечніше.

— Це все дуже добре для книжок, — сказав він. — Та в справжньому житті ризикуєш надто рано лягти в могилу.

Він трохи помовчав.

— Що хорошого дало твоє геройство минулої ночі? Твої сусіди досі за ґратами.

— Я звільню їх, — тихо відповів Ґільяно. Він бачив подив на обличчі хрещеного й хотів здобути його згоду, допомогу, його розуміння. Він бачив, що Адоніс досі ставиться до нього як до доброго сільського юнака. — Ти мусиш зрозуміти, який я тепер. — Він на мить замовк. Чи можна казати саме те, що він думає? Чи не вирішить його хрещений, що він збезумився у своїй гордині? Але Турі продовжив: — Я не боюся померти.

Він усміхнувся до Гектора Адоніса тією хлопчачою усмішкою, яку той так добре знав і так любив.

— Справді, я сам ошелешений від цього. Але я не боюся бути вбитим. Мені це не здається можливим. — Він розсміявся вголос. — Їхні поліцаї, броньовані автомобілі, їхні автомати, хоч весь Рим — я їх не боюся. Я можу їх подолати. Гори Сицилії повні бандитів. Пассатемпо з бандою. Терранова. Вони зреклися Рима. Я можу робити те ж саме, що й вони.

Гектор Адоніс відчув зачудування й тривогу. Чи може так бути, що поранення вплинуло на мозок Ґільяно? Чи те, що він нині спостерігав, було тим самим, що й народження великих героїв історії, таких як Александр, Цезар, Роланд? Коли ще зароджувалися мрії героїв, якщо не в розмові з друзями серед самотньої гірської долини. Однак уголос він недбало мовив:

— Забудь про Терранову та Пассатемпо. Їх узяли в полон і кинули за ґрати в бараках Беллампо. За кілька днів перевезуть до Палермо.

— Я порятую їх, — відповів Ґільяно, — а тоді чекатиму від них вдячності.

Суворість, з якою він вимовив ці слова, ошелешила Гектора Адоніса й потішила Пішотту. Їм було дивно бачити такі зміни в їхньому Турі. Вони завжди любили й поважали його. Він завжди вирізнявся гідністю та характером, незвичними для такого юного хлопця. Але тепер вони вперше відчули його потяг до влади.

— Вдячності? — перепитав Гектор Адоніс. — Пассатемпо вбив дядька, який подарував йому його першого віслюка.

— Тоді доведеться навчити його значення слова «вдячність», — сказав Ґільяно. Трохи помовчав, тоді мовив: — Тепер я маю попросити тебе про послугу. Обміркуй її добряче, якщо відмовишся, я все одно залишуся твоїм відданим хрещеним сином. Забудь про те, що ти друг моїх батьків, забудь свою любов до мене. Я прошу про цю послугу заради Сицилії, любити яку ти мене навчив. Будь моїми вухами та очима в Палермо.

— Ти просиш мене, професора Палермського університету, стати членом твоєї банди розбійників.

— Це не так уже й дивно для Сицилії, — нетерпляче сказав Пішотта, — тут усі пов’язані з «друзями друзів». І де ще, крім Сицилії, професор історії та літератури ходитиме з пістолетом?