Марио Пьюзо - Сицилієць

Навіть через десять років він точно пам’ятав, де саме вони закопали прапори — у кутку праворуч, там, де брили сягали землі. Вони тоді вирили яму під валуном, а потім знову закидали її землею.

Земля на тому місці поросла тонким слизьким чорно-зеленим мохом. Ґільяно розкидав його чоботом, а тоді розрив далі камінцем. За пару хвилин прапори були відкопані. Американський перетворився на слизьке, зогниле ганчір’я, однак сицилійський вони загорнули в нього, тож він уцілів. Ґільяно розгорнув його: багряний та золотий кольори були такі ж яскраві, як у дитинстві. У прапорі жодної дірочки не було. Він виніс його назовні й зі сміхом показав Пішотті.

— Пам’ятаєш це, Аспану?

Пішотта витріщився на прапор. Тоді теж розсміявся з іще більшим захватом.

— Це доля! — гукнув він, одним стрибком скочив на ноги й вихопив прапора з руки Ґільяно.

Він підійшов до краю скелі й помахав прапором до міста внизу. Їм не треба було нічого говорити один одному. Ґільяно виламав молоде деревце, що росло на схилі, разом хлопці вирили ямку, закріпили в ній пагін, заваливши основу камінням, а тоді прикріпили прапора так, щоб він майорів усьому світові на позір. Нарешті сіли на краю скелі, очікуючи.

Перш ніж юнаки хоч щось побачили, настав полудень. Та й побачили вони всього лиш самотнього чоловіка на віслюку, що рухався запиленою стежкою до їхньої гори.

Минула ще година, а тоді, коли віслюк почав підніматися стежиною в гори, Пішотта сказав:

— Дідько, та той вершник менший за свого віслюка. Це мусить бути твій хрещений Адоніс.

Ґільяно почув зневагу в голосі Пішотти. Його друг — такий стрункий, такий ошатний, такий доладний — страшився фізичних вад. Його сухотні легені, що іноді кривавили вуста, викликали в нього огиду не через небезпеку, яку становили для його життя, а тому, що плямували те, що він вважав своєю красою. Сицилійці люблять давати людям прізвиська, пов’язані з їхніми фізичними недоліками чи особливостями. Якось приятель назвав Пішотту «паперові легені» і ледве не дістав удар кишеньковим ножем. Тільки сила Ґільяно змогла відвернути вбивство.

Ґільяно пробіг кілька миль униз схилом і сховався за величезним гранітним валуном. То була одна з їхніх з Аспану дитячих ігор. Він зачекав, доки Адоніс не промине його на стежці, тоді вийшов з-за каменя і, наставивши на хрещеного лупару, сказав:

— Стій де стоїш.

І знову ж то була дитяча гра. Адоніс повільно розвернувся, так, щоб приховати, що водночас дістає пістолета. Але Ґільяно, сміючись, зайшов назад за камінь, тільки дуло лупари виблискувало на сонці.

— Хрещений, це Турі, — гукнув він і зачекав, поки Адоніс поверне пістолета до кобури й зніме наплічника.

Тоді Ґільяно опустив лупару й вийшов на відкрите місце. Він знав, що Гекторові Адонісу завжди важко спускатися із сідла через короткі ноги, і хотів допомогти хрещеному. Та коли вийшов на стежку, професор швидко зісковзнув з віслюка, вони обійнялись і рушили вгору, до скелі. Ґільяно повів віслюка.

— Що ж, юначе, — сказав професорським голосом Гектор Адоніс, — ви спалили всі мости. Ще двоє мертвих поліцаїв після минулої ночі. Це вже не жарти.

Коли вони дісталися місця й Пішотта привітав їх, Адоніс мовив:

— Щойно я побачив сицилійського прапора, то знав, що ви тут.

Пішотта вишкірився й добродушно сказав:

— Ми з Турі та цією горою вийшли зі складу Італії.

Професор пильно подивився на нього. Це самозакоханість юності проголошувала свою первинну цінність.

— Усе місто бачило вашого прапора, — мовив він. — Разом із маресьяло та карабінерами. Вони піднімуться, щоб його зняти.

— Завжди повчаєте, мов той директор. Ласкаво просимо їх до нашого прапора, але більше нічого вони тут не знайдуть. Уночі тут безпечно. То буде диво, якщо карабінери вийдуть із бараків після заходу сонця.

Адоніс, не зважаючи на нього, розпаковував знятий із віслюка мішок. Він простягнув Ґільяно потужний бінокль і аптечку, чисту сорочку, білизну, в’язаний светр, приладдя для гоління, що йому передав батько, і шість шматків мила.

— Це вам тут знадобиться, — сказав він.

Ґільяно дуже зрадів біноклю — він ішов першим у списку речей, які треба було дістати в наступні тижні. Він також знав, що це мило мати збирала весь минулий рік.

В окремому пакунку лежав великий шмат зернистого твердого сиру, посипаного перцем, буханець хліба та два великі круглі пироги, що насправді були хлібами з начинкою з шинки прошуто й сиру моцарели, увінчаними яйцями, звареними на твердо.