Марио Пьюзо - Сицилієць

Незабаром після виборів настав день, коли можна було заявити право на частину необроблюваної землі князя Оллорто. Уряд насмішкувато віддав під це всю тисячу акрів. Лідери лівого крила заохочували народ заявляти свої права. У призначений день майже п’ять тисяч селян зібралося біля воріт палацу князя Оллорто. Урядовці чекали у великому наметі на території, обладнаному столами й стільцями та всім необхідним для офіційної реєстрації заяв. Деякі заявники були з Монтелепре.

За порадою дона Кроче князь Оллорто найняв шістьох ватажків мафії за gabelloti. [13] На Сицилії — посередники, що орендували землю в аристократів та, своєю чергою, здавали її в оренду селянам, діючи як наглядачі. Часто були пов’язані з мафією або входили до неї. Тож цього яскравого ранку, пітніючи під пекучим сицилійським сонцем, шестеро мафіозі каталися вздовж стіни маєтку князя. Селяни, що зібралися під оливами, старшими за самого Христа, спостерігали за ними, відомими по всій Сицилії своєю жорстокістю. Вони чекали, наче сподіваючись на диво, надто боязкі, щоб зробити крок уперед.

Однак від сил закону дива чекати не доводилося. Міністр Трецца прямо наказав маресьяло тримати своїх карабінерів у бараках. По всьому регіону Палермо того дня не було видно жодного чоловіка у формі Національної поліції.

Натовп за огорожею маєтку князя Оллорто чекав. Шестеро ватажків мафії їздили туди-сюди, наче метрономи, — обличчя незворушні, гвинтівки в чохлах, лупари на плечі, пістолети за поясом, сховані під куртками. Вони не робили ніяких загрозливих знаків до натовпу — повністю ігнорували його, просто їздили мовчки вперед і назад. Немовби сподіваючись, що коні втомляться чи, може, віднесуть кудись цих драконів-охоронців, селяни розгорнули пакунки з їжею, відкоркували пляшки вина. Там були переважно чоловіки, тільки кілька жінок — серед них була Джустіна, яка прийшла разом із батьками, які хотіли виказати зневагу до вбивць Сільвіо Ферри. І все одно жоден з них не наважувався перейти дорогу неспішним коням, заявити свої права на землю, яка, за законом, могла належати їм.

Людей зупиняв не лише страх; ці вершники були «поважні люди», які насправді створювали закони в містечках, у яких вони жили. «Друзі друзів» встановили свій тіньовий уряд, який працював ефективніше за уряд у Римі. З’являвся грабіжник чи крадій худоби? Якщо жертва доповідала про злочин карабінерам, можна було й не сподіватися повернути своє. Але якщо піти до ватажків мафії й заплатити двадцять відсотків, украдену худобу знайдуть і селянин дістане гарантію того, що цього більше не станеться. Якщо якийсь запальний громило вбивав невинного робітника за склянкою вина, уряд нечасто звинувачував його через часті обмовляння та закон омерти. Але якщо родина померлого йшла до одного з цих шести «поважних людей», вони могли здобути жадану помсту й справедливість.

Дрібних злодюжок у бідних кварталах карали, ворожнечу могли владнати з честю, сварку за межі наділів землі розв’язати, не витрачаючи грошей на адвокатів. Ці шестеро були судді, рішення яких неможливо було заперечити або проігнорувати, вироки яких були суворі, й уникнути їх можна було тільки через еміграцію. Ці шестеро мали на Сицилії владу, якої не мав навіть прем’єр-міністр Італії. Тож натовп залишався за стінами маєтку князя Оллорто.

Шестеро ватажків не збиралися разом — то могло бути знаком слабкості. Вони їздили окремо, наче незалежні королі, і кожен возив із собою свій особливий жах. Найбільше з них боялися дона Сьяно з містечка Бісакіно, який їздив на строкатому сірому коні. Йому було вже за шістдесят, і обличчя в нього було таке ж сіре й поцятковане, як його кінь. Він став легендою у двадцять шість років, коли вбив свого попередника — той прикінчив батька дона Сьяно, коли майбутньому донові було дванадцять, і він чотирнадцять років чекав помсти. Одного дня він зістрибнув із дерева на цього чоловіка, коли той їхав верхи, і, схопивши його ззаду, змусив проїхати верхи головною вулицею міста. Проїжджаючи перед людьми, Сьяно розрізав свою жертву на шматки — відрізав носа, губи, вуха, геніталії, а тоді тримаючи в руках скривавлене тіло, провів коня парадом перед домом жертви. Після того він правив цим регіоном кров’ю й залізом.

Другий ватажок, на чорному коні з червоним плюмажем на голові, — дон Арзана з П’яні-дей-Ґречі. Це був спокійний, поміркований чоловік, який завжди вірив у те, що кожна суперечка має дві сторони, і відмовлявся вбивати Сільвіо Ферру з політичних причин, чим на кілька років відстрочив його долю. Убивство Ферри засмутило Арзану, але він був безсилий щось змінити, відколи дон Кроче з іншими ватажками наполягли на тому, що час зробити з нього приклад для інших у цих місцях. Його врядування було позначене милосердям і добротою, його з шести тиранів любили найбільше. Але тепер, коли він їздив верхи перед натовпом, обличчя його було суворе, усі внутрішні вагання зникли.