Марио Пьюзо - Сицилієць

Князь Оллорто дивився на все, що відбувалося внизу, з однієї з веж свого старовинного палацу в той самий телескоп, у який спостерігав за зорями. Він чітко бачив обличчя Турі Ґільяно — овальні очі, чисті риси, щедрі вуста нині стиснуті; князь знав, що сила цього обличчя — сила доброчесності, і подумав: шкода, що доброчесність не така вже милосердна. Бо вона жахлива в чистоті своїй, а князь знав, що вона чиста. Йому було соромно за себе самого. Він добре розумів сицилійців, і тепер йому відповідати за те, що зараз станеться. Ці шестеро чоловіків, яких він прив’язав до себе грошима, битимуться за нього, не відступлять. Вони залякали всіх тих людей, що зібралися біля стіни. Але тепер Ґільяно постав перед ними, мов янгол-месник. Князеві здалося, що сонце потьмяніло.

Ґільяно підійшов до стежини, якою їздили вершники. Вони були кремезні й огрядні, і коні їхні крокували повільно й рівно. Час від часу мафіозі давали коням поїсти з величезної купи вівса біля нерівної білої стіни, щоб коні мали змогу постійно випорожнюватися й лишати за собою образливий слід гною.

Турі Ґільяно став дуже близько до їхнього шляху, Пішотта — на крок позаду нього. Шестеро вершників не зупинилися, навіть не глянули в його бік. Їхні обличчя були незворушні. Хоча в кожного на плечі висіла лупара, вони й не намагалися приготувати її до бою. Ґільяно чекав. Чоловіки проїхали повз нього ще тричі. Тоді він відступив і тихо мовив до Пішотти:

— Спусти їх із коней і приведи до мене.

Він перейшов стежину й притулився до білої кам’яної стіни маєтку.

Турі знав, що цим він перейшов фатальну межу, що те, що він сьогодні зробить, визначить його долю. Та він не вагався, не відчував незручності, тільки холодну лють до світу. Він знав, що за цією шісткою височіє велетенська фігура дона Кроче і що саме дон — його останній ворог. Злився він і на всю ту множину людей, яким допомагав. Чому вони такі м’які, такі боязкі? Якби він тільки міг озброїти їх і повести за собою, він скував би нову Сицилію. Але потім Ґільяно охопила хвиля жалю до цих поганенько вбраних, мало не зголоджених селян, і він підняв руку, вітаючись із ними. Та натовп мовчав. Йому згадався Сільвіо Ферра, який точно завів би їх.

Тепер усім цим керував Пішотта. На ньому був кремового кольору светр із темними здибленими драконами у вовняному плетінні. Гладеньку темну голову, вузьку, наче лезо ножа, осявало криваво-червоне сицилійське сонце. Він повернув цю голову, наче лезо, до шести обелісків на конях і довго дивився на них своїм смертельним гадючим поглядом. Кінь дона Сьяно випорожнився йому під ноги, коли ватажки мафії проїздили повз нього.

Пішотта на крок відступив і кивнув Терранові, Пассатемпо й Сільвестро, які підбігли до п’ятдесяти озброєних людей, що стояли дугою. Чоловіки розсипалися далі, щоб перекрити шлях до втечі, який раніше був відкритий. Ватажки мафії продовжували свій гордовитий парад, наче нічого не помічали, хоча, звісно ж, усе зрозуміли. Однак у першому раунді бою вони перемогли. Тепер Ґільяно мав вирішити, чи робити йому останній, найнебезпечніший крок.

Пішотта став перед конем дона Сьяно й владно підняв руку до страшного сірого обличчя. Та дон Сьяно не зупинився. Коли кінь спробував обійти Аспану, вершник натягнув віжки й збив би його з ніг, якби той не відійшов. Пішотта жорстоко посміхнувся й низько вклонився донові, коли той проїздив повз нього. Тоді став просто за конем і вершником, націлився з автоматичного пістолета в сірий зад коня й натиснув на спусковий гачок.

Схожі на мотузки нутрощі злетіли в запашне повітря, густо бризнули краплі крові й золотаві шматки гною. Град куль перебив коневі ноги, він упав, притиснувши своєю вагою дона Сьяно до землі, аж поки четверо людей Ґільяно не витягли його з-під кінського тіла й не зв’язали йому руки на спиною. Кінь був досі живий, тож Пішотта змилувався й всадив йому ще кілька куль у голову.

Натовпом поповзли стогони радості й жаху. Ґільяно так і лишався біля стіни з пістолетом у кобурі. Він стояв, склавши руки, наче йому самому було цікаво, що ж Пішотта зробить далі.

П’ятеро ватажків мафії продовжували свій парад. Їхні коні позадкували, почувши постріли, та вершники швидко опанували їх. Їхали вони так само повільно, як і раніше. Пішотта знову вийшов на стежину й підняв руку. Дон Бучілла, який тепер очолював процесію, зупинився. Інші за його спиною теж зупинили коней.

— Ці коні знадобляться вашим родинам у прийдешні дні, — мовив Пішотта. — Обіцяю їх їм відправити. Тепер спішіться й віддайте шану Ґільяно.