Марио Пьюзо - Сицилієць

Кардинал служив месу; його біле із золотом убрання, велике розп’яття на шиї та співучий голос створювали навколо нього ауру недоторканної, блаженної святості. Собор був повен великих статуй Христа та Діви Марії. Ґільяно вмочив пальці в чашу святої води зі сценами страстей Христових. Ставши на коліна, він бачив величезну склепінчасту стелю та ряди рожевих свічок уздовж стін — приносини святим.

Люди Ґільяно розсипалися по собору, ближче до вівтаря. Усі лави зайняли численні віряни — селяни в чорному одязі, містяни в яскравому великодньому вбранні. Ґільяно опинився біля відомої статуї Діви з апостолами, і на мить його зачарувала її краса.

Співи священиків та служок, шепіт вірян, аромат екзотичних субтропічних квітів на вівтарі, благочестивість молільників по-своєму вплинули на Ґільяно. Востаннє він був на месі п’ять років тому, коли його зрадив перукар Фрізелла. Цього ж великоднього ранку він відчував розгубленість і страх. Скільки разів він казав приреченим ворогам: «Я страчую вас в ім’я Господа та Сицилії», — а тоді чекав, поки вони пробелькочуть ті молитви, що їх він чує нині. На мить йому захотілося мати змогу воскресити їх, як Христос воскрес, підняти їх із вічної темряви, у яку він їх жбурнув. І от тепер, зранку на Великдень, він може відправити до них ще й кардинала. Цей кардинал не дотримав слова, він брехав, зрадив його й став його ворогом. Не має значення те, як чудово він нині співає в цьому величезному соборі. Як зухвало це буде — сказати кардиналові покаятися перед Богом? Чи ж він не завжди благословенний? Чи стане йому смирення зізнатись у тому, що він зрадив Ґільяно?

Меса наближалася до завершення, віряни підходили до вівтаря по святе причастя. Дехто з людей Ґільяно, що стояли біля стін, стали на коліна, отримуючи його. Раніше зранку вони сповідалися абатові Манфреді в його монастирі, тож були чисті, адже злочин мали скоїти вже після церемонії.

Радіючи Воскресінню Христовому, парафіяни виходили із собору щасливі, омиті від гріхів, заповнювали площу, яка виходила на бульвар. Кардинал зайшов за вівтар, і служка вдягнув на нього конічну митру архієпископа. У ній кардинал здавався на фут вищим, над жорстким сицилійським обличчям сяяли золотом вишукані візерунки на митрі — усе це говорило швидше про владу, аніж про святість. У супроводі зграйки священиків він рушив на традиційну молитву в кожній із чотирьох каплиць собору.

У першій каплиці було поховання короля Рожера І, у другій — імператора Фрідріха ІІ, у третій — Гайнріха VІ, а остання містила попіл Констанції, дружини Фрідріха ІІ. Надгробки з білого мармуру були прикрашені прекрасними мозаїками. Окрема капличка призначалася для срібної усипальниці, де стояла тисячофунтова статуя святої Розалії, покровительки Палермо, яку містяни носили вулицями в її день. У цій усипальниці зберігалися останки всіх архієпископів Палермо, і саме тут мали поховати кардинала, коли він помре. Це була його перша зупинка, і саме тут, коли він став на коліна для молитви, Ґільяно та його люди оточили їх із почтом. Один із бандитів зачинив усі входи до усипальниці, щоб ніхто не підняв тривогу.

Кардинал підвівся, щоб дати відсіч. А тоді побачив Пішотту. Він пам’ятав це обличчя, але не таким, яким воно було нині. Тепер це було обличчя диявола, який прийшов по його душу, щоб підсмажити його плоть у пеклі.

— Ваше преосвященство, — мовив Ґільяно, — ви мій полонений. Якщо зробите, як я скажу, з вами нічого не трапиться. Великдень ви проведете в мене в гостях, у горах, і я обіцяю вам вечерю, не гіршу, ніж у вашому палаці.

— Ви наважилися привести озброєних людей у храм Божий? — люто запитав кардинал.

Ґільяно засміявся; уся святобливість випарувалася перед насолодою від того, що він збирався зробити.

— Ще краще, — сказав він. — Я наважуся дорікнути вам тим, що ви порушили своє святе слово. Ви обіцяли прощення мені та моїм людям і не виконали обіцянки. Тепер ви з церквою заплатите.

Кардинал похитав головою.

— Я не вийду з цього святого місця, — сказав він. — Убийте мене, як наважитеся, і зганьбите себе на весь світ.

— Я вже мав таку честь, — відповів Ґільяно. — Якщо ви не зробите так, як я скажу, доведеться вдатися до сили. Я повбиваю цих ваших священиків, вас зв’яжу, закрию рота кляпом. Якщо підете зі мною тихо, ніхто не постраждає й за тиждень ви повернетеся до свого собору.

Кардинал перехрестився й пішов до дверей усипальниці, на які йому вказав Ґільяно. Двері вели за собор, куди інші бандити Ґільяно вже підігнали офіційний лімузин кардинала разом із водієм. Величезне чорне авто було прикрашене букетами весняних квітів, з обох боків радіатора висіли прапорці церкви. Люди Ґільяно перемістили сюди й автівки інших сановників. Ґільяно провів кардинала до лімузина, сам сів поряд із ним. Двоє бандитів зайняли місця позаду, Аспану Пішотта сів поряд із водієм. Тоді процесія автомобілів рушила містом, через патрулі карабінерів, які віддавали їм шану. За наказом Ґільяно, кардинал, благословляючи, махав їм у відповідь. На пустому відрізку дороги його змусили вийти з лімузина — ще одна банда Ґільяно чекала на них із паланкіном для кардинала. Залишивши автомобілі з водіями на дорозі, вони зникли в морі квітів і гір.