Борис Акунін - Азазель

— Цілком упевнений, ваше високопревосходительство, — вже вкотре сказав Ераст Петрович. — І я виразно чув, як він сказав: «Азазель». Стоп! Згадав! У Біжецької в списку був якийсь commander. Треба гадати, це він.

— Commander — це чин у британському й американському флотах, — пояснив генерал. — Відповідає нашому капітану другого рангу. — Він сердито пройшовся по кімнаті. — Азазель, Азазель, що це за Азазель такий на нашу голову! Адже виходить, що ми нічогісінько про нього не знаємо! Московському розслідуванню Бриллінга гріш ціна! Мабуть, усе дурниця, фікція, брехня — і терористи, і замах на цісаревича! Ховав кінці, виходить? Підсунув нам якихось мертвяків! Або справді когось із дурників-нігілістів підставив? Він може — це була дуже, дуже здібна людина… Прокляття, але де ж результати обшуку? Вже добу порпаються!

Двері тихесенько відхилилися, в щілину просунулася пісна, худюща фізіономія в золотих окулярах.

— Ваше високопревосходительство, ротмістр Бєлозьоров.

— Ну нарешті-таки! Про вовка річ, а він навстріч! Хай увійде.

До кабінету, втомлено мружачись, увійшов немолодий жандармський офіцер, якого Ераст Петрович напередодні вже бачив у будинку Каннінґема.

— Є, ваше високопревосходительство, знайшли, — неголосно доповів він. — Увесь будинок і сад поділили на квадрати, все перерили, все прочесали — нуль. Тоді агент Ейлензон, відмінного нюху сищик, здогадався в підвалі естернату стіночки простукати. І що ви гадаєте, Лаврентію Аркадійовичу? Виявилася потайна ніша, на зразок фотографічної лабораторії, а в ній двадцять скриньок, у кожній приблизно по двісті карток. Шифр дивний, як ієрогліфи, зовсім не той, що був у листі. Я розпорядився, щоб скриньки перевезли сюди. Підняв увесь шифрувальний відділ, зараз візьмуться до роботи.

— Молодчага, Бєлозьоров, молодчага, — похвалив подобрілий генерал. — А цього, з нюхом, представте до нагороди. Нумо, навідаймося до шифрувального. Ходімте, Фандорін, вам же теж цікаво. Потім закінчите, тепер із цим можна не поспішати.

Піднялися на два поверхи, швидко закрокували безкінечним коридором. Повернули за ріг. Назустріч біг чиновник, махав руками.

— Біда, ваше високопревосходительство, біда! Чорнило блідне просто на очах, не зрозуміємо, в чому справа!

Мізинов затюпав уперед, що зовсім не личило його неповороткій статурі; золота канитель на еполетах гойдалася подібно до крилець метелика. Бєлозьоров і Фандорін непоштиво обігнали високе начальство й першими ввірвалися у високі білі двері.

У великій кімнаті, суціль заставленій столами, панував переполох. Із десяток чиновників металися над купами акуратних білих карток, стосиками розкладених по столах. Ераст Петрович схопив одну, побачив ледве помітні письмена, схожі на китайські ієрогліфи. Просто в нього на очах ієрогліфи зникли, і картка зробилася зовсім чистою.

— Що за чортівня! — вигукнув захеканий генерал. — Яке-небудь симпатичне чорнило?

— Боюся, ваше високопревосходительство, все значно гірше, — сказав добродій професорської зовнішності, розглядаючи картку на світло. — Ротмістре, ви говорили, що картотека зберігалася в чомусь на зразок фотографічної комірки?

— Так точно, — шанобливо підтвердив Бєлозьоров.

— А чи не пригадаєте, яке там було освітлення? Не червоний ліхтар?

— Цілком вірно, саме червоний електричний ліхтар.

— Я так і думав. На жаль, Лаврентію Аркадійовичу, картотеку втрачено й відновленню вона не підлягає.

— Як це?! — закип'ятився генерал. — Ні, пане колезький раднику, ви що-небудь придумайте. Ви майстер своєї справи, ви світило…

— Але не чарівник, ваше високопревосходительство. Очевидно, картки оброблено спеціальним розчином і працювати з ними була можливість лише при червоному освітленні. Тепер шар, на якому нанесено письмена, засвічений. Спритно, нічого не скажеш. Я з таким зустрічаюся вперше.

Генерал звів кудлаті брови й погрозливо засопів. У кімнаті зробилося тихо — насувалася буря. Одначе грім так і не прогримів.

— Ходімте, Фандорін, — ослаблим голосом промовив начальник Третього відділення. — Вам треба закінчити роботу.

Два останні записи в шифровці розгадати так і не вдалося — це були відомості, що надійшли останнього дня, тридцятого червня, і Фандорін їх розпізнати не зміг. Надійшов час підбивати підсумки.

Походжаючи по кабінету, втомлений генерал Мізинов роздумував уголос.

— Отже, зберемо хоч те, що маємо. Існує якась інтернаціональна організація з умовною назвою «Азазель». Судячи за кількістю карток, прочитати котрі ми вже ніколи не зможемо, в ній перебуває 3854 члени. Про сорока сімох із них, точніше про сорока п'ятьох, оскільки два записи не розшифровано, ми дещо знаємо. Однак небагато — лише національну належність та становища, що займає. Ні імені, ні віку, ні адреси… Що нам відомо ще? Імена двох покійних азазельців — Канніyґема та Бриллінга. Крім того, в Англії є Амалія Біжецька. Якщо ваш Зуров її не вбив, якщо вона і досі в Англії та якщо її насправді звати саме так… «Азазель» діє агресивно, не зупиняючись перед убивствами, тут явно є якась глобальна мета. Але яка? Це не масони, тому що я сам член масонської ложі, й не з рядових. Гм… Майте на увазі, Фандорін, ви цього не чули.