Борис Акунін - Азазель

— Розумію, ваше високопревосходительство. Я і сам, у деякому розумінні, не менше ніж ви…

— От і добре, от і відмінно. Працюватимете в мене. Розроблятимете «Азазель». Я створю особливу групу, призначу туди найдосвідченіших людей. Ми неодмінно розплутаємо цей клубок.

— Ваше високопревосходительство, мені б до Москви з'їздити…

— Навіщо?

— Хотілося б побалакати з леді Естер. Сама вона, будучи особою не стільки земною, скільки небесною (тут Фандорін усміхнувся), навряд чи була втаємничена в суть істинної діяльності Каннінґема, але знає цього добродія з дитинства і взагалі могла б повідати що-небудь корисне. З нею б не треба офіційно, через жандармерію, га? Я маю щастя трохи знати міледі, вона мене не злякається, та й по-англійськи я розмовляю. Раптом іще якась зачіпка виявиться? Може статися, через минуле Каннінґема на що-небудь вийдемо?

— Що ж, гаразд. Паняйте. Але на один день, не довше. Зараз ідіть спати, мій ад'ютант улаштує вас на квартиру. А завтра вечірнім поїздом до Москви. Якщо пощастить, на той час уже надійдуть перші шифровки з посольств. Уранці 28-го ви в Москві, бесідуєте з леді Естер, а ввечері будьте ласкаві назад, і відразу до мене з донесенням. У будь-який час, ясно?

— Ясно, ваше високопревосходительство.

У коридорі вагона першого класу поїзда «Санкт-Петербург — Москва» дуже поважний літній добродій із принадними вусами та підвусниками, з діамантовою шпилькою в краватці, курив сигару, з неприхованою цікавістю поглядаючи на зачинені двері купе номер один.

— Агов, чоловіче, — поманив він товстим пальцем кондуктора, що доречно з'явився.

Той миттю підлетів до сановного пасажира й поклонився:

— Слухаю.

Вусань узяв його двома пальцями за комір і приглушено забасив:

— Молодик, що в першому їде, — хто такий? Знаєш? Дуже вже юний.

— Самим дивно, — пошепки доповів кондуктор. — Адже перше, звісна річ, для особливо поважних персон резервується, не всякого генерала пустять. Тільки хто в терміновій і відповідальній державній справі.

— Знаю. — Добродій випустив цівку диму. — Сам раз їздив, із таємною інспекцією в Новоросію. Але цей же зовсім хлопчисько. Може, чий-небудь синок? Із золотої молоді?

— Ні, синків у перше не содють, із цим суворо. Хіба що коли хтось із великих князів. А про цього я поцікавився, у дорожній лист до пана начальника поїзда заглянув, — іще дужче притишив голос кондуктор.

— Ну! — поквапив служителя заінтригований вусань.

Передчуваючи щедрі чайові, кондуктор підніс палець до губів:

— Із Третього відділення. Слідчий особливо важливих справ.

— Розумію, що «особливо». Просто «важливих» у перше не розмістять. — Добродій значуще помовчав. — І що ж він?

— А як зачинилися в купе, так, вважай, і не виходили. Я двічі пропонував чаю — де там. Упхалися в папери й сидять, голови не підводять. Відправлення з Пітера на двадцять п'ять хвилин затримали, пам'ятаєте? Це через них. Чекали прибуття.

— Ого! — ахнув пасажир. — Одначе це нечувано!

— Буває, але дуже рідко.

— І прізвище в дорожньому листі не позначено?

— Ні. Ні прізвища, ні чину.

А Ераст Петрович усе вчитувався у скупі рядки донесень і нервово куйовдив волосся. До горла підступав містичний жах.

Перед самим від'їздом на вокзал до казенної квартири, де Фандорін майже добу проспав непробудним сном, з'явився ад'ютант Мізинова, звелів чекати — надійшли три перші депеші з посольств, зараз розшифрують і привезуть. Очікувати довелося майже цілу годину, й Ераст Петрович боявся запізнитися на поїзд, але ад'ютант його заспокоїв.

Тільки ввійшовши до величезного, оббитого зеленим оксамитом купе, з письмовим столом, канапою та двома горіховими стільцями на пригвинчених до підлоги ніжках, Фандорін одкрив пакет і заглибився в читання.

Депеш надійшло три: із Вашингтона, з Парижа та з Константинополя. Шапка у всіх була однаковою:

«Терміново, його високопревосходительству Лаврентію Аркадійовичу Мізинову у відповідь на депешу вих. № 13476–8ж від 26 червня 1876 р.»

Підписані донесення були самими посланниками. На цьому схожість завершувалася. Текст же був таким.

«27 червня (9 липня) 1876 р. 12.15. Вашингтон.

Особа, що Вас цікавить, — Джон Пратт Доббс, обраний 9 червня ц. р. заступником голови сенатського комітету з бюджету. Людина в Америці дуже відома, мільйонер з тих, кого тут називають self-made man. Вік — 44 роки. Ранній період життя, місце народження та походження невідомі. Здогадне розбагатів під час каліфорнійської золотої лихоманки. Вважається генієм підприємництва. Під час громадянської війни між Північчю та Півднем був радником президента Лінкольна з фінансових питань. Існує думка, що саме стараннями Доббса, а зовсім не доблестю федеральних генералів капіталістична Північ здобула перемогу над консервативним Півднем. 1872 року вибраний до Сенату від штату Пенсільванія. Із поінформованих джерел відомо, що Доббса ладять на міністра фінансів».