Борис Акунін - Азазель

Останнє слово було вимовлено з явним задоволенням, а ясні сірі очі дивилися на Фандоріна з неприхованою цікавістю. Слід признатися, що запаморочливі події останніх тижнів дещо притлумили спогади про ту, кого Ераст Петрович іменував подумки виключно «Лізонькою», а іноді, в особливо мрійливі хвилини, навіть «ніжним ангелом». Однак, побачивши це миле створіння, відчув, як той вогник, що колись обпалив серце бідного колезького реєстратора, моментально спалахнув жаром, обпік легені вогняними іскорками.

— Я, власне, не з поліції, — почервонівши, пробурмотів Фандорін. — Фандорін, чиновник особливих доручень при…

— Все знаю, je vous le dis tout cru [36] Я вам скажу прямо (франц.). , — з таємничим виглядом сказав вусань, блиснувши діамантом у краватці. — Державна справа, можете не вдаватись. Entre nous soit dit [37] Між нами кажучи (франц.). сам неодноразово по роду діяльності мав причетність, так що все чудово розумію. — Він трохи підняв циліндра. — Одначе дозвольте відрекомендуватися. Дійсний таємний радник Олександр Аполлодорович Еверт-Колокольцев, голова Московської губернської судової палати. Моя дочка Ліза.

— Тільки називайте мене «Ліззі», «Ліза» мені не подобається, на «підлизу» схоже, — попрохала панночка й наївно зізналась: — А я про вас часто згадувала. Ви Еммі сподобались. І як вас звати, пам'ятаю — Ераст Петрович. Красиве ім'я — Ераст.

Фандоріну здалося, що він заснув і бачить дивовижний сон. Тут головне — не ворушитися, а то не дай Боже прокинешся.

Утоваристві Лізоньки («Ліззі» в Ераста Петровича якось не прижилось) однаково добре й говорилося, й мовчалось.

Вагон розмірено погойдувався на стиках, поїзд, час від часу порикуючи гудком, летів на запаморочливій швидкості через сонні, вкутані досвітнім туманом валдайські ліси, а Лізонька і Ераст Петрович сиділи в першому купе на м'яких стільцях і мовчали. Дивилися здебільшого у вікно, але час від часу поглядали й одне на одного, причому якщо погляди ненароком перетиналися, то це було зовсім не соромно, а навпаки, весело і приємно. Фандорін уже навмисно старався повертатися від вікна якомога проворніше, і щоразу, коли йому вдавалося піймати зустрічний погляд, Лізонька тихенько пирскала.

Говорити не годилося ще й тому, що можна було розбудити пана барона, який сумирно дрімав на канапі. Ще не так давно Олександр Аполлодорович захоплено обговорював з Ерастом Петровичем балканське питання, а потім, майже на півслові схропнув і впустив голову на груди. Тепер голова затишно погойдувалася в такт стуку вагонних коліс: та-дам, та-дам (туди-сюди, туди-сюди); та-дам, та-дам (туди-сюди, туди-сюди).

Лізонька тихо засміялася своїм якимось думкам, а коли Фандорін запитливо подивився на неї, пояснила:

— Ви такий розумний, усе знаєте. Он татусеві й про Мідхат-пашу пояснили і про Абдул-Гаміда. А я така дурна, ви навіть не уявляєте.

— Ви не можете бути дурна, — із глибоким переконанням прошепотів Фандорін.

— Я б вам розповіла, та соромно… А втім, слухайте. Мені чомусь здається, що ви не будете наді мною сміятися. Тобто разом зі мною будете, а без мене ні. Правда?

— Правда! — вигукнув Ераст Петрович, але барон поворушив уві сні бровами, й молодик знову перейшов на шепіт. — Я над вами ніколи сміятися не буду.

— Глядіть же, обіцяли. Я після того вашого приходу всяке собі уявляла… І так у мене красиво виходило. Тільки жалібно дуже й неодмінно з трагічним кінцем. Це через «Бідну Лізу». Ліза й Ераст, пам'ятаєте? Мені завжди страшенно це ім'я подобалось — Ераст. Уявляю собі: лежу я в труні прекрасна і бліда, вся в оточенні білих троянд, то втопилася, то від сухот померла, а ви ридаєте, і папінька з мамінькою ридають, і Емма сякається. Смішно, правда?

— Смішно, — підтвердив Фандорін.

— Просто чудо, що ми так на станції зустрілися. Ми до ma tante [38] Моя тітка (франц.). погостювати їздили і мали ще вчора повернутися, та батечко в міністерстві у справах затримався й поміняли квитки. Ну хіба це не чудо?

— Яке це чудо? — здивувався Ераст Петрович. — Це перст судьби.

Дивне у вікні було небо: все чорне, а вздовж обрію ясно-червона кайма. На столі смутно біліли забуті депеші.

Карета везла Фандоріна через усю вранішню Москву від Миколаївського вокзалу в Хамовники. День був чистим і радісним, а у вухах Ераста Петровича все не змовкав прощальний вигук Лізоньки: