Борис Акунін - Азазель

«09 липня (27 червня) 1876 р. 16 год. 45 хв. Париж.

Завдяки відомому Вам агенту Коко вдалося з'ясувати через Військове міністерство, що 15 червня звання віце-адмірала надано контр-адміралу Жану Антрепіду, нещодавно призначеному командувати Сіамською ескадрою. Це одна з найлегендарніших особистостей французького флоту. Двадцять років тому французький фрегат біля берегів Тортуги виявив у відкритому морі човна, а в ньому підлітка, що, очевидно, врятувався після аварії корабля. Від потрясіння підліток зовсім втратив пам'ять, не зміг назвати ні свого імені, ні навіть національності. Взятий юнгою, дістав прізвище за назвою фрегата, що його знайшов. Зробив блискучу кар'єру. Брав участь у багатьох експедиціях і колоніальних війнах. Особливо відзначився в ході Мексиканської війни. Минулого року Жан Антрепід учинив у Парижі справжню сенсацію, одружившись із старшою дочкою герцога де Роґана. Подробиці послужного списку особи, що Вас цікавить, надішлю в наступному донесенні».

«27 червня 1876 р. 2-га година після полудня. Константинополь.

Дорогий Лаврентію, твій запит мене неабияк здивував. Справа в тому, що Анвар-ефеиді, до котрого ти виявив таку поспішну цікавість, з деяких пір перебуває в зоні моєї пильної уваги. Цей суб'єкт, близька особа Мідхат-паші та Абдул-Гаміда, за наявними в мене відомостями, є однією з центральних постатей змови, що назріває в палаці. Слід очікувати невдовзі повалення нинішнього султана і приходу до влади Абдул-Гаміда. Тоді Анвар-ефенді неодмінно буде незвичайно впливовою постаттю. Він дуже розумний, європейська освічений, знає безліч східних та західних мов. На жаль, докладних біографічних даних про цього цікавого добродія ми не маємо. Відомо, що йому не більше 35 років, народився чи то в Сербії, чи то в Боснії. Походження темного і родичів не має, що обіцяє Туреччині великі блага, якщо Аивар коли-небудь стане візиром. Уявити тільки — візир без орди ненажерливих родичів! Тут такого просто не буває. Аивар — щось на зразок «сірого кардинала» в Мідхат-паші, активний член партії «нових османів». Я задовольнив твою цікавість? Тепер ти задовольни мою. Навіщо тобі знадобився мій Анвар-ефенді? Що ти про нього знаєш? Негайно сповісти, це може виявитися важливим».

Ераст Петрович уже вкотре перечитав депеші, підкреслив у першій:

«Ранній період життя, місце народження й походження невідомі»;

у другій:

«не зміг назвати ні свого імені, ні навіть національності»;

у третій:

«Походження темного і родичів не має».

Ставало якось моторошно. Виходило, що всі троє взялися ніби нізвідки! Раптом у якийсь момент виринули з небуття й негайно заходилися дертися вгору з воістину нелюдською упертістю. Що ж це — члени якоїсь таємничої секти? Ой, а раптом це взагалі нелюди, що з'явилися з іншого світу? Скажімо, посланці з планети Марс? Або ще гірше — чортівня яка-небудь? Фандорін зіщулився, згадавши своє нічне знайомство з «привидом Амалії». Також невідомого походження особа, оця Біжецька. І ще сатанинське заклинання — «Азазель». Ох, сіркою щось починає смердіти…

У двері скрадливо постукали, й Ераст Петрович, здригнувшись, засунув руку за спину, до потайної кобури, намацав рифлену рукоятку «герсталя».

У дверній щілині з'явилась улеслива фізіономія кондуктора.

— Ваше превосходительство, до станції під'їжджаємо. Чи не бажаєте ніжки розім'яти? Там і буфет є.

Від «превосходительства» Ераст Петрович набрав поважного вигляду й крадькома покосився на дзеркало. Невже дійсно за генерала можна сприйняти? Що ж, «ніжки розім'яти» було б непогано, та й думається на ходу ліпше. Вертілася в голові якась непевна ідейка, та все вислизала, поки що не давалася в руки, але обнадіювала — копай, мовляв, копай.

— Мабуть. Скільки стоїмо?

— Двадцять хвилин. Та ви не звольте турбуватися, гуляйте собі. — Кондуктор хихикнув. Без вас не поїдуть.

Ераст Петрович сплигнув із приступки на залиту станційними вогнями платформу. Подекуди у вікнах купе світло вже не горіло — очевидно, деякі з пасажирів поснули. Фандорін солодко потягнувся і склав руки за спиною, приготувавшись до моціону, покликаного посприяти кращій розумовій активності. Однак у цей час із того ж вагона спустився ставний, вусатий добродій у циліндрі, метнув у бік молодика повний цікавості погляд і простяг руку юній супутниці. Побачивши її чарівне, свіже личко, Ераст Петрович завмер, а панночка просяяла і дзвінко вигукнула:

— Папа, це він, той пан із поліції! Пам'ятаєш, я тобі розповідала? Ну той, котрий нас із фрейлейн Пфуль допитував !