Борис Акунін - Азазель

— Ні, не сходиться! — скрикнув Фандорін у відчаї.

— Що не сходиться, мій хлопчику? — здивувалася міледі.

— Антрепід знайдений у морі двадцять років тому! Каннінґему тоді було всього тринадцять. Доббс розбагатів чверть століття тому, Каннінґем тоді ще сиротою не був! Ні, це не він!

— Та що ви таке говорите? — намагалась вникнути англійка, розгублено кліпаючи ясними блакитними оченятами.

А Ераст Петрович мовчки втупився в неї, приголомшений страшною здогадкою.

— Так це не Каннінґем… — прошепотів він. — Це все ви… Ви самі! Ви були і двадцять, і двадцять п'ять років, і сорок тому! Ну звичайно, хто ж іще! А Каннінґем, дійсно, був усього тільки вашою правою рукою! Чотири тисячі ваших вихованців, по суті справи ваших дітей! І для кожного ви як мати! Це про вас, а зовсім не про Амалію говорили Морбід із Францом! Ви кожному дали мету в житті, кожного «вивели на шлях»! Але ж це страшно, страшно! — Ераст Петрович застогнав, як від болю. — Ви з самого початку збиралися використати вашу педагогічну теорію для створення всесвітньої змови.

— Ну, не з самого, — спокійно заперечила леді Естер, в якій сталася якась невловима, але цілком очевидна зміна. Вона більше не здавалася мирною, затишною бабусенцією, очі засвітилися розумом, владністю і незламною силою. — Спочатку я просто хотіла врятувати бідолашних, обездолених дитинчат людських. Я хотіла зробити їх щасливими — скількох зможу. Нехай сто, нехай тисячу. Але мої зусилля були крупинкою піску в пустелі. Я рятувала одну дитину, а жорстокий Молох суспільства тим часом перемелював тисячу, мільйон маленьких людинок, у кожній із яких споконвічно горить Божа іскра. І я зрозуміла, що моя праця безглузда. Ложкою моря не вичерпати. — Голос леді Естер набрав сили, зігнуті плечі випростались. — І ще я зрозуміла, що Господь дав мені сили на більше. Я можу врятувати не жменьку сиріт, я можу врятувати людство. Хай не за життя, хай через двадцять, тридцять, п'ятдесят років після моєї смерті. Це моє покликання, це моя місія. Кожен з моїх дітей — коштовність, вінець всесвіту, лицар нового людства. Кожний принесе неоціненну користь, змінить своїм життям світ на краще. Вони напишуть мудрі закони, відкриють таємниці природи, створять шедеври мистецтва. І з року в рік їх стає все більше, з часом вони перетворять цей мерзенний, несправедливий, злочинний світ!

— Які таємниці природи, які шедеври мистецтва? — гірко запитав Фандорін. — Вас же цікавить лише влада. Я бачив — у вас там суціль генерали та майбутні міністри.

Міледі поблажливо посміхнулась:

— Друже мій, Каннінґем відав у мене тільки категорією F, дуже важливою, та далеко не єдиною. «F» — це Force [40] Сила (англ.). , тобто все, що має відношення до механізму прямої влади: політика, державний апарат, збройні сили, поліція тощо. А ще є категорія «S» — «Science» [41] Наука (англ.). , категорія «А» — «Art» [42] Мистецтво (англ.). , категорія «В» — «Business» [43] Бізнес (англ.). й інші. За сорок років педагогічної діяльності я вивела на шлях шістнадцять тисяч вісімсот дев'яносто три особи. Хіба ви не бачите, як стрімко останніми десятиліттями розвиваються наука, техніка, мистецтво, законотворчість, промисловість? Хіба ви не бачите, що в нашому дев'ятнадцятому столітті, починаючи з його середини, світ раптом став добрішим, розумнішим, красивішим? Відбувається справжня мирна революція. І вона конче необхідна, інакше несправедливий устрій суспільства призведе до іншої революції, що відкине людство на декілька століть назад. Мої діти щоденно рятують світ. І постривайте, ще й не те буде в наступні роки. До речі, я пам'ятаю, як ви запитували мене, чому я не беру дівчаток. Того разу, каюсь, я вам збрехала. Я беру дівчаток. Зовсім небагато, але беру. У Швейцарії в мене є особливий естернат, де виховуються мої любі доньки. Це зовсім особливий матеріал, можливо, ще більш дорогоцінний, ніж мої сини.» З однією з моїх вихованок ви, здається, знайомі. — Міледі лукаво посміхнулася. — Зараз, щоправда, вона поводиться нерозумно й на якийсь час забула про обов'язок. З молодими жінками це трапляється. Та вона неодмінно до мене повернеться, я знаю своїх дівчаток.

Із цих слів Ерасту Петровичу стало зрозуміло, що Іполит все-таки не вбив Амалію, а, мабуть, кудись одвіз, одначе нагадування про Біжецьку роз'ятрило давні рани й дещо послабило враження (признатися, доволі непогане), що справили на молодика міркування баронеси.

— Добра мета — це, звичайно, чудово! — з запалом вигукнув він. — Але як же щодо засобів? Адже вам людину вбити — що комара пристукнути.