Борис Акунін - Азазель

— Однієї хвилини буде більш ніж достатньо, — заявив учений, міцно притискаючи хустку до рота і носа приреченого.

«1-і вісім, і-і дев'ять, і-і десять», — подумки лічив Ераст Петрович, не забуваючи судорожно роззявляти рота, витріщати очі та зображувати конвульсії. До речі кажучи, при всьому бажанні вдихнути було б не так просто, бо Ендрю стис горло залізною хваткою.

Рахунок перейшов за вісімдесят, легені з останніх сил боролися з прагненням вдихнути, а огидна ганчірка все холодила вологою палаюче лице. Вісімсп'ять, вісімсшість, вісімссім, — перейшов на нечесну скоромовку Фандорін, із останніх сил намагаючись обдурити нестерпно повільний секундомір. Зненацька він зрозумів, що досить смикатися, давно пора втратити свідомість, і обм'як, завмер, а для більшої переконливості ще й нижню щелепу відвалив. На рахунку дев'яносто три Бланк прибрав руку.

— Одначе, — констатував він, — яка опірність організму. — Майже сімдесят п'ять секунд.

«Непритомний» відкинув голову набік і робив вигляд, що дихає помірно й глибоко, хоча страшенно хотілося хапати повітря зголоднілим за киснем ротом.

— Готово, міледі, — повідомив професор. — Можна розпочинати експеримент.

— Перенесіть його до лабораторії, — сказала міледі. — Але треба поспішати. За дванадцять хвилин розпочнеться перерва. Діти не мають цього бачити.

У двері постукали.

— Тїмофій, це ві? — запитала баронеса. — Come in!

Ераст Петрович не зважився підглядати навіть крізь вії — якщо хто помітить, усе, кінець. Він почув важкі кроки швейцара і гучний, ніби звернений до глухих, голос:

— Так що все в ліпшім вигляді, ваша сіятельність. Олл райт. Покликав візника чайку попити. Чай! Ті! Дрінк! [44] Чай! Пити! (Лам. англ.). Живучий, чортяка, попався. П'є, п'є і хоч би що йому. Дрінк, дрінк — насінг [45] Пити, пити — нічого (лам. англ.). . Та потім нічого, зомлів. А прольоточку я за будинок одігнав. Біхайнд наш хаус [46] За наш будинок (лам. англ.). . У двір, кажу, відігнав. Поки що постоїть, а після вже я подбаю, не зводьте турбуватися.

Бланк переклав баронесі сказане.

— Fine, — відгукнулася вона і півголосом додала: — Andrew, just make sure that he doesn't try to make a profit selling the horse and the carriage. [47] Чудово. Ендрю, лише впевнись у тому, що він не спробує скористатися з продажу коня та екіпажа (англ.).

Відповіді Фандорін не почув — певно, мовчазний Ендрю просто кивнув.

«Ну давайте, гади, відстібайте мене, — подумки підігнав зловмисників Ераст Петрович. — У вас же перерва скоро. Зараз я вам влаштую експеримент. Про запобіжника б тільки не забути».

Однак Фандоріна чекало серйозне розчарування — ніхто його відстібати не збирався. Просто біля вуха почулося сопіння й запахло цибулею («Тімофій», безпомилково визначив в'язень), щось тихенько скреготнуло раз, удруге, втретє, вчетверте.

— Готово. Відгвинтив, — доповів швейцар. — Бери, Андрюхо, несемо.

Ераста Петровича підняли разом з кріслом і понесли. Ледь-ледь розплющивши око, він побачив галерею та освітлені сонцем голландські вікна. Все зрозуміло — тягнуть до головного корпусу, в лабораторію.

Коли, намагаючись не шуміти, носії ввійшли до рекреаційної зали, Ераст Петрович всерйоз замислився — чи не опам'ятатись і чи не порушити навчальний процес несамовитими криками. Хай дітки подивляться, якими справами займається їхня добра міледі. Але з класів долинали такі мирні, затишні звуки — розмірений учительський басок, вибух хлоп'ячого сміху, поспівка хору, — що у Фандоріна не вистачило духу. Нічого, ще не час розкривати карти, виправдав він свою м'якотілість.

А потім було вже пізно — шкільний гамір лишився позаду. Ераст Петрович підглянув, що його тарабанять угору по якихось сходах, скрипнули двері, повернувся ключ.

Навіть крізь заплющені повіки було видно, що яскраво спалахнуло світло. Фандорін одним примруженим оком швидко оглянув обстановку. Встиг уздріти якісь фарфорові прилади, дроти, металеві котушки. Все це йому аж ніяк не сподобалося. Вдалині приглушено вдарив дзвін — видно, закінчився урок, і майже відразу долинули дзвінкі голоси.

— Маю надію, що все скінчиться добре, — зітхнула леді Естер. — Мені буде жаль, якщо юнак загине.

— Я також маю надію, міледі, — помітно хвилюючись, відповів професор і загуркотів чимось залізним. — Але науки без жертв, на жаль, не буває. За кожен новий крок пізнання доводиться платити дорогою ціною. На сантиметрах далеко не заїдеш. А коли вам цей молодик такий дорогий, хай би ваш ведмідь не труїв візника, а підсипав би йому снодійного. Я б тоді почав із візника, а цього лишив на потім, що дало б йому додатковий шанс.