Борис Акунін - Азазель

Остерігаючись нападу ззаду, Фандорін різко повернувся, готовий стріляти ще, але «Тімофій» утиснувся спиною в стіну і жалібним голосом забелькотів:

— Ваше благородіє, не вбивайте! Не з власної волі! Христом-Богом! Ваше благородіє!

— Вставай, мерзотнику! — заревів напівоглухлий, озвірілий Ераст Петрович. — Марш вперед!

Штовхаючи швейцара дулом у спину, погнав коридором, потім униз по сходах. «Тімофій» ступав видрібцем, ойкаючи щоразу, коли дуло тицяло йому в хребет.

Через рекреаційну залу пробігли швидко, і Фандорін намагався не дивитися на відчинені двері класних кімнат, звідки виглядали вчителі й висувалися з-за їхніх спин мовчазні діти в синіх мундирчиках.

— Це поліція! — крикнув Ераст Петрович у простір. — Панове вчителі, дітей із класів не випускати! Самим також не виходити!

Довгою галереєю, все так же півкроком-півбігом досягли флігеля. Коло біло-золотих дверей Ераст Петрович штовхнув «Тімофія» з усіх сил — швейцар лобом розчинив стулки й ледве втримався на ногах. Нікого. Порожньо!

— Марш вперед! Відчиняй усі двері! — наказав Фандорін. — І зваж: коли що, уб'ю, як собаку.

Швейцар тільки сплеснув руками й побіг риссю назад у коридор. За п'ять хвилин оглянули всі кімнати першого поверху. Жодної душі — лиш на кухні, тяжко навалившись грудьми на стіл і вивернувши набік мертве лице, вічним сном спав бідолаха візник. Ераст Петрович тільки мимохідь поглянув на крихти цукру в бороді, на калюжку розлитого чаю і звелів «Тімофію» рухатися далі.

На другому поверсі були розташовані дві спальні, гардеробна й бібліотека. Баронеси та її лакея не виявилося й там. Де ж вони? Почули постріли й заховалися десь у естернаті? Чи взагалі повтікали?

Ераст Петрович спересердя змахнув рукою з револьвером, і зненацька гримнув постріл. Куля з вереском відрикошетила від стіни й вилетіла в вікно, залишивши на склі акуратну зірочку з промінцями, що розходились. От чорт, запобіжника знято, а спуск слабкий, згадав Фандорін і труснув головою, щоб звільнитися від дзвону в вухах.

На «Тімофія» несподіваний постріл справив магічну дію — швейцар упав на коліна й заканючив:

— Ваше бла… ваше високоблагородіє… Не позбавляйте життя! Біс попутав! Усе, усе, як на духу! Дітки ж, дружина хвора! Покажу! Як Бог свят покажу! В погребі вони, в підвалі таємному! Покажу, тільки душу не погубіть!

— У якому такому підвалі? — грізно запитав Ераст Петрович і підніс пістолета, ніби й справді збирався негайно вчинити розправу.

— А ось за мною, за мною пожалуйте.

Швейцар скочив на ноги й, щохвилини оглядаючись, повів Фандоріна знову на перший поверх, до кабінету баронеси.

— Випадково одного разу підгледів… Вони нас не підпускали. Не було в них до нас довіри. Аякже — руський чоловік, душа православна, не англійської крові. — «Тімофій» перехрестився. — Тільки Андрієві «їхньому туди хід був, а нам ні-ні.

Він забіг за письмовий стіл, повернув ручку на секретері, й секретер несподівано від'їхав убік, виявивши невеликі мідні двері.

— Відчиняй! — звелів Ераст Петрович.

«Тімофій» іще тричі перехрестився й штовхнув дверцята. Вони беззвучно відчинилися, й показалися сходи, що вели вниз, у темряву.

Підштовхуючи швейцара в спину, Фандорін почав обережно спускатися. Сходи закінчилися стіною, але за ріг, праворуч, звертав низький коридор.

— Рушай! — шикнув на «Тімофія», що загаявся, Ераст Петрович.

Звернули за ріг, у цілковиту темряву. Треба було свічку захопити, подумав Фандорін і поліз лівою рукою до кишені за сірниками, та попереду раптом яскраво спалахнуло і гримнуло. Швейцар ойкнув і осів на підлогу, а Ераст Петрович виставив уперед «герсталь» і натискав на спуск доти, доки бойок не заклацав по порожніх гільзах. Настала лунка тиша. Тремтячими пальцями дістав коробку, чиркнув сірником. «Тімофій» безформною купою сидів біля стіни й не ворушився. Зробивши кілька кроків уперед, Ераст Петрович побачив Ендрю, що лежав горілиць. Тремтливий вогник трохи пограв у скляних очах і згас.

Опинившись у темряві, вчить великий Фуше, слід зажмурити очі, дорахувати до тридцяти, щоб звузилися зіниці, й тоді зір зможе розрізнити найнезначніше джерело світла. Ераст Петрович для надійності дорахував до сорока, розплющив очі — й точно: звідкись пробивалася смужка світла. Виставивши руку з непотрібним «герсталем», він зробив крок, другий, третій і побачив попереду ледь відхилені двері, із щілини яких і лилося слабке світло. Баронеса могла перебувати тільки там. Фандорін рішуче попрямував до смужки світла і з силою штовхнув двері.