Борис Акунін - Азазель

Ераст Петрович злегка вклонився, зважуючи, наскільки з морального боку буде порядним скористатися ослабленим станом Ахтирцева, щоб випитати у нього необхідні відомості, тим більше що «зутулий», здається, й сам не від того, аби бути відвертим.

Вирішив, що нічого, можна. Дуже вже розшукний азарт проймав.

— Тут «Крим» близько, — зміркував Ахтирцев. — І їхати не треба, пішки дійдемо. Вертеп, звичайно, але вина пристойні. Ходімо, га? Я запрошую.

Фандорін ламатися не став, і вони поволі (все-таки студента злегка похитувало) побрели темним провулком туди, де вдалині світилися вогні Сретенки.

— Ви, Фандорін, певно, мене боягузом вважаєте? — ледь заплітаючись язиком промовив Ахтирцев. — Що я графа не викликав, образу стерпів та п'яним прикинувся? Я не боягуз, я вам, може, таке розповім, що ви переконаєтесь… Адже він навмисно провокував. Це, мабуть, вона його підмовила, щоб мене позбутися й борг не віддавати… О, це така жінка, ви її не знаєте!.. А Зурову людину вбити, що муху роздавити. Він щоранку по годині з пістолета вправляється. Кажуть, із двадцяти кроків кулю в п'ятак кладе. Хіба це дуель? Йому й ризику ніякого. Це вбивство, тільки називається красиво. І, головне, нічого не буде йому, викрутиться. Ну, за кордон покататися поїде. А я тепер жити хочу, я заслужив.

Вони звернули зі Сретенки в інший провулок, непоказний із себе, та все-таки вже не з гасовими, а з газовими ліхтарями, й попереду показався триповерховий будинок із яскраво освітленими вікнами. Мабуть, це і є «Крим», із завмиранням серця подумав Ераст Петрович, який багато чув про цей відомий на Москві злачний заклад.

Біля широкого, з яскравими лампами ґанку їх ніхто не зустрів. Ахтирцев звичним жестом штовхнув високі візерунчасті двері, вони легко подалися, й назустріч війнуло теплом, кухнею та спиртним, насунуло голосним гамором і вищанням скрипок.

Лишивши в гардеробі циліндри, молодики потрапили до лап меткого хлопця в ясно-червоній сорочці, котрий іменував Ахтирцева «сіятельством» та обіцяв найліпший, спеціально збережений столик.

Столик виявився біля стіни і, дякувати богу, далеко від сцени, де голосив і бряжчав бубнами циганський хор.

Ераст Петрович, який уперше потрапив до справжнього вертепу розпусти, вертів головою навсібіч. Публіка тут була щонайбарвистішою, але тверезих, здається, не спостерігалося зовсім. Тон задавали купчики та біржовики з напомадженими проділами — відомо, в кого нині грошенята, але траплялися й добродії безсумнівно панського вигляду, десь навіть блиснув золотом флігель-ад'ютантський вензель на погоні. Та головну цікавість у колезького реєстратора викликали дівиці, що підсідали до столів на перший поклик. Декольте в них були такими, що Ераст Петрович почервонів, а спідниці — з розрізами, крізь які безсоромно виглядали круглі колінця в ажурних панчохах.

— Що, на дівок задивилися? — посміхнувся Ахтирцев, замовивши офіціанту вина та гарячого. — А я після Амалії й за осіб жіночої статі їх не вважаю. Вам скільки років, Фандорін?

— Двадцять один, — відповів Ераст Петрович, накинувши рік.

— А мені двадцять три, я вже багато чого повидав. Не витріщайтесь ви на продажних, не варті вони ні грошей, ні часу. Та й гидко потім. Якщо вже кохати, то царицю! Хоча що я вам торочу… Адже ж ви неспроста до Амалії заявилися? Приворожила? Це вона любить, колекцію збирати, і щоб неодмінно експонати поновлювались. Як співається в оперетці, elle ne pense qu'a excioer les hommes… [10] Вона мужчинам голови морочить (франц.). Та всьому є ціна, і я свою ціну заплатив. Хочете, розповім одну історію? Щось подобаєтесь ви мені, вельми добре мовчите. І вам корисно довідатися, що це за жінка. Може, опам'ятаєтесь, поки не засмоктало, як мене. Чи вже засмоктало, га, Фандорін? Що ви їй там нашіптували? Ераст Петрович опустив очі.

— То слухайте, — почав розповідати Ахтирцев. — Ви ось щойно мене в боягузтві підозрювали, що я Іполитові попустив, на поєдинок не викликав. А в мене така дуель була, що Іполитові й не снилося. Чули, як вона про Кокоріна говорити не веліла? Ще б пак! На її совісті кров, на її. Ну, й на моїй, звісно. Тільки я свій гріх смертним страхом спокутував. Кокорін — це однокурсник мій, теж до Амалії ходив. Дружили ми з ним колись, а через неї ворогами зробилися. Кокорін розкутіший за мене, та й на лице вродливий, але, entre nous [11] Між нами (франц.). , купчина завжди купчина, плебей, хоч би і в університеті навчався. Доволі Амалія з нами натішилась — то одного наблизить, то іншого. Називає Nicolas та на «ти», нібито в фаворити до неї потрапляєш, а потім за якусь дрібницю в опалу відправить: заборонить тиждень на очі показуватись, і знову на «ви», знову «Микола Степанович». Політика в неї така, хто на вудку піймався, не зірветься.