— Поступіться, благаю. Вам що… Ви тут уперше, а в мене доля… Продайте, зрештою. Скільки? Хочете п'ятсот, тисячу, га? Більше?
Із дивною для самого себе спокійною рішучістю Ераст Петрович відсторонив благальника, підвівся, підійшов до господині, з поклоном запитав:
— Куди накажете?
Вона дивилася на Фандоріна з веселою допитливістю. Від цього погляду впритул обертом пішла голова.
— Та хоч туди, в куток. А то боюся з вами, таким хоробрим, усамітнюватися.
Не звертаючи увага на насмішкуватий регіт решти, Ераст Петрович попрямував за нею у віддалений куток зали й опустився на канапу з різьбленою спинкою. Амалія Казимирівна вклала пахітоску в срібний мундштучок, припалила від свічки й солодко затяглася.
— Ну, і скільки вам за мене Микола Степанович пропонував? Я ж знаю, що він вам нашіптував.
— Тисячу рублів, — чесно відповів Фандорін. — Пропонував і більше.
Агатові очі Клеопатри недобре блиснули:
— Ого, як йому не терпиться. Ви що ж, мільйонщик?
— Ні, я небагатий, — скромно промовив Ераст Петрович. — Але торгувати удачею вважаю негідним.
Гостям набридло прислухатися до їхньої бесіди — все одно нічого не було чути, — й вони, поділившись на групки, завели якісь свої розмови, хоча кожен коли-не-коли та й поглядав у віддалений куток.
А Клеопатра з відвертою насмішкою вивчала свого тимчасового повелителя.
— Про що хочете запитати?
Ераст Петрович вагався.
— Відповідь буде чесною?
— Чесність — для чесних, а в наших іграх честі небагато, — з ледве вловимою гіркотою посміхнулася Біжецька. — Але відвертість обіцяю. Тільки не розчаруйте, дурниць не запитуйте. Я вас за цікавий екземпляр вважаю.
І Фандорін стрімголов кинувся в атаку:
— Що вам відомо про смерть Петра Олександровича Кокоріна?
Господиня не злякалася, не здригнулась, але Ерасту Петровичу здалося, ніби очі її на мить ледь звузилися.
— А вам навіщо?
— Це я потім поясню. Спочатку дайте відповідь.
— Що ж, скажу. Кокоріна вбила одна дуже жорстока дама. — Біжецька на мить опустила густі чорні вії, обпаливши з-під них швидким, як удар шпаги, поглядом. — А звуть цю даму «любов».
— Любов до вас? Адже він бував тут?
— Бував. А крім мене тут, на мою думку, закохатися ні в кого. Хіба що в Ореста Кириловича. — Вона засміялась.
— І вам Кокоріна зовсім не жаль? — подивувався такій черствості Фандорін.
Цариця єгипетська байдуже знизала плечима:
— Усяк сам господар своєї долі. Та чи не досить запитань?
— Ні! — заспішив Ераст Петрович. — А яку причетність мав Ахтирцев? І що означає заповіт на леді Естер?
Гомін став голоснішим, і Фандорін досадливо оглянувся.
— Не подобається мій тон? — гучно запитував Іполит, насідаючи на нетверезого Ахтирцева. — А оце тобі, рябчику, сподобається? — Й він штовхнув студента долонею в лоб, ніби й несильно, та миршавий Ахтирцев одлетів до крісла, плюхнувся в нього й лишився сидіти, розгублено кліпаючи очима.
— Дозвольте, графе, так не можна! — кинувся вперед Ераст Петрович. — Якщо ви сильніший, це ще не дає вам права…
Однак його плутану мову, на котру граф ледве оглянувся, було заглушено дзвінким голосом господині:
— Іполите, іди геть! І щоб нога твоєї тут не було, поки не протверезишся!
Граф, чортихнувшись, загуркотів до виходу. Решта гостей із цікавістю розглядали обм'яклого Ахтирцева, котрий був зовсім жалюгідним і не робив ані найменших спроб підвестися.
— Ви тут один схожі на людину, — шепнула Амалія Казимирівна Фандоріну, прямуючи в коридор. — Виведіть його. Та не кидайте.
Майже відразу з'явився здоровило Джон, який змінив ліврею на чорний сюртук і накрохмалену манишку, поміг довести студента до дверей і насунув йому на голову циліндр. Біжецька попрощатися не вийшла, і, поглянувши в похмуру фізіономію дворецького, Ераст Петрович зрозумів, що треба йти.
Розділ п'ятий,
У ЯКОМУ НА ГЕРОЯ ЧАТУЮТЬ СЕРЙОЗНІ ПРИКРОЩІ
На вулиці, вдихнувши свіжого повітря, Ахтирцев дещо пожвавився — на ногах стояв міцно, не тинявся, і Ераст Петрович визнав за можливе більше під лікоть його не підтримувати.
— Пройдемося до Сретенки, — сказав він. — Там я посаджу вас на візника. Чи далеко вам додому?
— Додому? — В нерівному світлі гасового ліхтаря бліде обличчя студента здавалося маскою. — Ні, додому нізащо в світі! Поїдьмо куди-небудь, га? Поговорити хочеться. Ви ж бачили… що вони зі мною роблять. Як вас звати? Пам'ятаю, Фандорін, чудне прізвище. А я Ахтирцев. Микола Ахтирцев.
Читать дальше