Борис Акунін - Азазель

— Я попереджала: хто про це буде патякати, вижену! — не на жарт розсердилася господиня. — І перестану приймати раз і назавжди! Знайшли тему для пліток!

Повисла недоладна мовчанка.

— Одначе ж мене ви не перестанете приймати, не посмієте, — все тим же розв'язним тоном заявив Ахтирцев. — Я, здається, заслужив право говорити все, що думаю.

— А чим же це, дозвольте дізнатися? — підскочив кремезний капітан у гвардійському мундирі.

— А тим, що нахлистався, молокосос, — рішуче повів справу на скандал Іполит, якого старий назвав «графом». — Дозвольте, Amelie, я його провітритися відправлю.

— Коли мені знадобиться ваше заступництво, Іполите Олександровичу, я вас неодмінно про це повідомлю, — не без злості відповіла на це Клеопатра, і конфронтацію було придушено в самому зародку. — А ліпше ось що, панове. Коли цікавої розмови від вас не діждешся, давайте грати у фанти. Минулого разу кумедно вийшло — як Фрол Лукич, програвши, квіточку на п'яльцях вишивав і всі пальці собі голкою поколов!

Усі радісно засміялися, крім стриженого бороданя, на котрому фрак сидів доволі незграбно.

— І справді, матінко Амаліє Казимирівно, потішилися з купчини. Так мені, дурневі, й треба, — смиренно промовив він, налягаючи на «о». — Та тільки при чесній торгівлі за позику віддяка. Допіру ми перед вами ризикували, а нині не гріх і вам одважитись.

— Але ж має рацію комерції радник! — вигукнув адвокат. — Голова! Нехай і Амалія Казимирівна сміливість покаже. Панове, пропоную! Той із нас, хто витягне фант, вимагатиме від нашої сонцесяйної… ну… чого-небудь особливого.

— Правильно! Браво! — пролунало з усіх боків.

— Невже бунт? Пугачовщина? — засміялася чарівна господиня. — Чого ж ви од мене хочете?

— Я знаю! — встряв Ахтирцев. — Одвертої відповіді на будь-яке запитання. Щоб не вертіти хвостом, у кота-мишку не грати, й неодмінно віч-на-віч.

— Для чого віч-на-віч? — запротестував капітан. — Усім буде цікаво послухати.

— Коли «усім», то відверто не вийде, — сяйнула очима Біжецька. — Гаразд, пограємо у відвертість, хай буде по-вашому. Та тільки чи не побоїться щасливець правду від мене почути? Несмачною може виявитися правда.

Граф насмішкувато докинув, гаркавлячи на істинно паризький манір:

— J'en ai le frisson que d'y penser [8] Тремчу при одній думці (франц.). . Ну її, правду, панове. Кому вона потрібна? Може, ліпше зіграємо в американську рулетку? Як, не кортить?

— Іполите, я, здається, попередила! — метнула в нього блискавку богиня. — Повторювати не буду! Про те ні слова!

Іполит негайно замовк і навіть руки звів, мовляв, німий як риба.

А меткий капітан тим часом уже збирав у картуз фанти. Ераст Петрович поклав батистову батькову хустку з монограмою П. Ф.

Тягти доручили гладкому Антонові Івановичу.

Насамперед він дістав із картуза сигару, яку сам же туди й поклав, і влесливо запитав:

— Що цьому фанту?

— Від бублика дірку, — відповіла Клеопатра, що відвернулася до стіни, і всі, крім гладкого, зловтішно розреготалися.

— А цьому? — байдуже витяг Антон Іванович капітанового сріблястого олівця.

— Торішнього снігу.

Наступними були годинник-медальйон («од риби вуха»), гральна карта («mes condoleances» [9] «Мої співчуття» (франц.). ), фосфорні сірники («праве око Кутузова»), бурштиновий мундштук («марні клопоти»), сторублева асигнація («тричі нічого»), черепаховий гребінець («чотири рази нічого»), виноградина («шевелюру Ореста Кириловича» — тривалий сміх на адресу зовсім лисого пана з Володимиром у петлиці), гвоздика («цьому — ніколи й нізащо»). У картузі лишилися всього два фанти — хустка Ераста Петровича і золотий перстень Ахтирцева. Коли в пальцях оголошувача іскристо сяйнув перстень, студент увесь подався вперед, і Фандорін побачив, як на прищавому лобі виступили крапельки поту.

— Чи цьому віддати? — сказала протягом Амелія Казимирівна, котрій, певно, вже обридло розважати публіку. Ахтирцев підхопився, не вірячи своєму щастю, зірвав з носа пенсне. — Та ні, мабуть, не йому, а останньому, — закінчила мучителька.

Всі повернулися до Ераста Петровича, вперше придивляючись до нього всерйоз. Він же останні декілька хвилин, в міру того, як зростали шанси, все гарячковіше обмірковував, як бути на випадок удачі. Що ж, сумніви розв'язано. Виходить, фортуна.

Тут, зірвавшись із місця, до нього підбіг Ахтирцев, гаряче зашепотів: