Борис Акунін - Азазель

— А цей Іполит їй що? — обережно запитав Фандорін.

— Граф Зуров? Достеменно не знаю, та є між ними щось особливе… Чи то він над нею владу тримає, чи то вона над ним… Хоча він не ревнивий, не в ньому справа. Така нікому не дозволить себе ревнувати. Одне слово — цариця!

Він замовк, тому що за сусіднім столиком голосно загомоніла компанія комерсантів напідпитку — збиралися йти і засперечалися, хто буде платити. Офіціанти миттю прибрали брудну скатертину, застелили нову, й за звільненим столиком уже сидів добряче підхмелілий чиновник із білястими, майже прозорими (мабуть, од пияцтва) очима. До гульвіси підпурхнула здобна шатенка, обхопила за плече й картинно закинула ногу на ногу — Ераст Петрович так і задивився на туго обтягнуте червоним фільдеперсом коліно.

А студент, осушивши повний келих рейнського й поштрикавши виделкою кривавий бісрстек, продовжив:

— Ви гадаєте, П'єр Кокорін від нещасного кохання руки на себе наклав? Овва! Це я його вбив.

— Що?! — не повірив своїм вухам Фандорін.

— Що чули, — з гордим виглядом кивнув Ахтирцев. — Я вам усе розповім, тільки сидіть тихо і з запитаннями не встрявайте. Так, я вбив його, й ніскільки про це не жалкую. По-чесному вбив, на дуелі. Так, по-чесному! Бо дуелі чеснішої, ніж наша, споконвіку не бувало. Коли двоє стоять біля бар'єра, тут майже завжди обман — один стріляє краще, інший гірше, або один товстий і в нього влучити легше, або ніч провів безсонну й руки трясуться. А в нас із П'єром все було без обману. Вона каже — у Сокольниках це було, на колі, каталися ми втрьох в екіпажі — говорить: «Набридли ви мені обидва, багаті, зіпсовані хлопчики. Повбивали б уже один одного, абощо». А Кокорін, тварюка, їй: «І уб'ю, якщо мені за це нагорода від вас буде». Я кажу: «За нагороду і я вб'ю. Нагорода така, говорю, що навпіл не поділиш. Виходить, одному пряма доріжка в сиру землю, якщо він сам не відступиться». Ось до чого у нас із Кокоріним, бач, доходило. «Що, хіба так уже любите мене?» — запитує. Він: «Більше за життя». І я теж підтвердив. «Гаразд, — говорить вона, — яв людях саму лише сміливість ціную, решту підробити можна. Слухайте мою волю. Якщо один із вас і справді уб'є іншого, буде йому за сміливість нагорода, самі знаєте, яка». І сміється. «Тільки балакуни, каже, ви обидва. Нікого ви не вб'єте. Нема у вас нічого цікавого, крім батьківських капіталів». Я скипів. «За Кокоріна, сказав, не поручуся, але я заради такої нагороди ні свого, ні чужого життя не пожалію». А вона, сердито так: «Ну ось що, набридли ви мені своїм кукуріканням. Вирішено, будете стрілятись, але не на дуелі, бо потім скандалу не обберешся. І невірна вона, дуель. Продірявить один одному руку та й заявиться до мене переможцем. Ні, хай буде одному смерть, а іншому кохання. Як фортуна розсудить. Жереб киньте. Кому випаде — хай застрелиться. І записку напише таку, щоб не подумали, нібито через мене. Що, злякались? Якщо злякалися, то хоч бувати в мене від сорому перестанете — все ж користь». П'єр подивився на мене й каже: «Не знаю, як Ахтирцев, а я не злякаюсь»… Так і вирішили…

Студент замовк, похнюпив голову. Потім, стріпнувшись, налив келих по вінця і одним духом випив. За сусіднім столиком заливчасто розреготалася дівиця в червоних панчохах — білоокий щось нашіптував їй на вухо.

— А як же заповіт? — запитав Ераст Петрович і прикусив язика, бо про це знати йому нібито й не належало. Але захоплений спогадами Ахтирцев тільки мляво кивнув:

— А, заповіт… Це вона придумала. «Ви мене грошима купити хотіли? — каже. — Гаразд, нехай будуть гроші, тільки не сто тисяч, як Микола Степанович обіцявся (було, поткнувсь я до неї раз — ледве не вигнала). І не двісті. А все, що у вас є. Кому смерть припаде, хай на той світ голим іде. Тільки мені, каже, ваших грошей не треба, я сама кого хочете обдарую. Нехай гроші на яку-небудь добру справу підуть — святій обителі чи ще куди. На відмолювання смертного гріха. Як, говорить, Петрушо, певно, товста свічка з твого мільйона вийде?» А Кокорін атеїстом був, із войовничих. Так і скипів. «Тільки не попам, каже. Краще заповім пропащим дівкам, хай кожна по швейній машинці купить і ремесло поміняє. Не лишиться на Москві жодної вуличної, ось і буде по Петру Кокоріну пам'ять». Ну, Амалія і скажи: «Яка безпутною зробилася, вже не переробиш. Раніше треба було, в невинному віці». Кокорін рукою махнув: «Ну, на дітей, сиріт яких-небудь, Виховальному дому». Вона вся просто засвітилася: «А ось за це, Петрушо, тобі багато чого простилось би. Іди, поцілую тебе». Мене злість узяла. «Розкрадуть твій мільйон у Виховальному, кажу. Читав, що про казенні приюти в газетах пишуть? Та й забагато їм. Краще англійці віддати, баронесі Естер, вона не вкраде». Амалія й мене поцілувала — давайте, мовляв, утріть носа нашим патріотам. Це одинадцятого було, в суботу. А в неділю ми з Кокоріним зустрілись і все обговорили. Чудна розмова вийшла. Він усе козирився, базікав, я більше відмовчувався, у вічі один одному не дивились. Я ніби в отупінні був… Викликали стряпчого, склали заповіти у всій формі. П'єр у мене свідок і душоприказник, я в нього. Стряпчому дали по п'ять тисяч кожен, аби тримав язика за зубами. Та йому й невигідно базікати. А з П'єром домовилися так — він сам запропонував. Зустрічаємося о десятій ранку в мене на Таганці (я на Гончарній живу). У кожного в кишені шестизарядний револьвер з одним патроном у барабані, йдемо нарізно, але щоб бачити один одного. Кому жеребок випаде — пробує першим. Кокорін десь про американську рулетку прочитав, сподобалося йому. Сказав, через нас із тобою, Колю, її в російську перейменують, ось побачиш. І ще каже, нудно вдома стрілятися, влаштуємо собі наостанку моціон із атракціоном. Я погодився, мені все одно було. Признатися, скис я, думав, що програю. І в мозку стукає: понеділок, тринадцяте, понеділок, тринадцяте. Ніч не спав зовсім, хотів було за кордон виїхати, але як подумаю, що він із нею залишиться і сміятись наді мною будуть… Взагалі, залишився.