Борис Акунін - Азазель

Наступні події сталися дуже швидко, за дві-три секунди, та Ерасту Петровичу приверзлося, що час застиг. Він багато чого встигав помітити, багато про що встигав подумати, тільки от зрушити ніяк не було можливості, ніби загіпнотизував його відблиск світла на смужці сталі.

Спочатку Ераст Петрович подумав: це він його в печінку , і в пам'яті, де взялось, вистрибнуло речення з гімназичного підручника біології — « Печінка — черево у тваринному тілі, що відокремлює кров од жовчі ». Потім він побачив, як помирає Ахтирцев. Ераст Петрович ніколи раніше не бачив, як помирають, але чомусь одразу зрозумів, що Ахтирцев саме помер. Очі в нього мовби оскляніли, губи судорожно роздулись, і з них прорвалася назовні цівочка крові. Дуже повільно й навіть, як здалося Фандоріну, граціозно чиновник висмикнув лезо, що вже не блищало, тихо-тихо повернувся до Ераста Петровича, і його обличчя опинилося зовсім близько: світлі очі з чорними цятками зіниць, тонкі безкровні губи. Губи ворухнулись і чітко вимовили: «Азазель». І тут же розтягування часу припинилося, він стиснувся пружиною і, розпрямившись, жалюче вдарив Ераста Петровича у правий бік, та так сильно, що він упав навзнак і боляче вдарився потилицею об край парапету. Що це? Який іще «азазель» ? — подумав Фандорін. Сплю я, чи що ? І ще подумав: це він ножем у «Лорда Байрона» попав. Китовий вус. Талія в дюйм.

Двері рвучко розчинились, і на ґанок з реготом вивалила гомінлива компанія.

— Ого, панове, та тут ціле Бородіно! — весело крикнув нетверезий купецький голос. — Заслабли, сердешні! Пити не вміють!

Ераст Петрович спробував підвестися, тримаючись рукою за гарячий і мокрий бік, аби подивитися на білоокого.

Але, дивна річ, ніякого білоокого не було. Ахтирцев лежав, де впав — обличчям униз упоперек сходів; віддалік валявся циліндр, що відкотився, а от чиновник щез безслідно, розчинився в повітрі, й на всій вулиці не було видно жодної душі, тільки тьмяно світили ліхтарі.

Раптом ліхтарі повелися дивно — завертілися, закружляли, і зробилося спочатку дуже видно, а потім зовсім темно.

— Та лежіть, голубчику, лежіть, — сказав з порога Ксаверій Феофілактович, коли Фандорін засоромлено спустив ноги із жорсткої канапи. — Вам що лікар велів? Усе знаю, розпитувався. Два тижні після виписування постільний режим, аби поріз як слід загоївся і струснутий мозок на місце став, а ви й десяти днів іще не відлежали.

Він сів і витер картатою хусткою багрову лисину.

— Хху, припікає сонечко, припікає. Ось я вам і марципан приніс, і черешні свіжої, пригощайтеся. Куди покласти?

Пристав огледів щілиноподібну комірчину, де квартирував колезький реєстратор. Вузлик із гостинцями покласти було нікуди: на канапі лежав господар, на стільці сидів сам Ксаверій, Феофілактович, на столі громадилися книжки. Інших меблів у кімнатці не було, навіть шафи — численні предмети гардероба висіли на забитих у стіну цвяхах.

— Що, поболює?

— Зовсім ні, — трохи збрехав Ераст Петрович. — Хоч завтра шви знімай. Тільки по ребрах злегка проїхало, а так нічого. І з головою все гаразд.

— Та чого там, хворіли б собі, жалування ж іде. — Ксаверій Феофілактович винувато нахмурився. — Ви вже не гнівайтеся, серденько моє, що я до вас довго не заходив. Певне, погано про старого думали — мовляв, як рапорт записувати, так одразу й до лікарні прискакав, а потім, як непотрібним став, так і очей не показує. Я до лікаря посилав розпитатись, а до вас ніяк не міг вибратись. У нас в управлінні таке діється, днюємо й ночуємо, справді. — Пристав похитав головою і довірливо притишив голос. — Ахтирцев же ваш не просто так виявивсь, а рідний онук його світлості канцлера Корчакова, не більше й не менше.

— Та що ви! — ахнув Фандорін.

— Батько в нього посланником у Голландії, одружений удруге, а ваш знайомець у Москві в тітки мешкав, княжни Корчакової, власне палацо на Гончарній вулиці. Княжна торік померла, все багатство йому відписала, та в нього й від матері-покійниці чимало було. Ох, і почалася в нас свистопляска, скажу я вам. Передусім справу на особистий контроль до генерал-губернатора, самого князя Долгорукого зажадали. А справи ж бо ніякої нема, і підступитися немає звідки. Вбивцю ніхто, крім вас, не бачив. Біжецької, як я вам минулого разу вже говорив, і сліду нема. Дім порожній. Ні слуг, ні паперів. Шукай вітра в полі. Хто така — незрозуміло, звідки взялася — невідомо. За пашпортом віденська дворянка. Послали запит до Вільно — там таких нема. Гаразд. Викликає мене тиждень тому його превосходительство. «Пробач, каже, Ксаверію, я тебе давно знаю і сумлінність твою поважаю, але тут справа не твого масштабу. Приїде з Петербурга спеціальний слідчий, чиновник особливих доручень при шефі жандармів і начальникові Третього відділення його високопревосходительстві генерал-ад'ютантові Мізинову Лаврентієві Аркадійовичу. Чуєш, яка птиця? З нових, із різночинців, людина майбутнього. Все по науці робить. Майстер у хитрих справах, не нам з тобою рівня». — Ксаверій Феофілактович сердито хмикнув. — Він, значить, людина майбутнього, а Грушин — людина минулого. Гаразд. Два дні тому вранці прибуває. Це, виходить, в середу, двадцять другого. Звати — Іван Францович Бриллінг, статський радник. У тридцять років! Ну й почалося в нас. От сьогодні субота, а з дев'ятої ранку на службі. І вчора до одинадцятої вечора все радилися, схеми креслили. Пам'ятаєте буфетну, де чай пили? Там тепер замісто самовара телеграфний апарат і цілодобово телеграфіст чергує. Можна депешу хоч до Владивостока, хоч до Берліна послати, й тут же відповідь прийде. Агентів половину вигнав, половину своїх із Пітера привіз, тільки його слухаються. Мене про все докладно розпитав і вислухав уважно. Думав, що у відставку відправить, так ні, знадобився поки що пристав Грушин. Я, власне, чого до вас, голубчику, приїхав, — похопився Ксаверій Феофілактович. — Попередити хочу. Він до вас нині сам збирався бути, хоче особисто допитати. Ви не тушуйтеся, вини на вас немає. Навіть рану дістали при виконанні. Ви вже той, не підведіть старого. Хто ж гадав, що так справа обернеться?