Борис Акунін - Азазель

А вранці було так. Прийшов П'єр — франтом, у білому жилеті, сильно веселий. Він везучим був, мабуть, надіявся, що й тут пощастить. Метнули кості у мене в кабінеті. У нього дев'ять,'у мене три. Я вже до цього був готовим. «Не піду нікуди, — кажу. — Краще тут помру». Крутонув барабан, дуло до серця приставив. «Стій! — Це він мені. — В серце не стріляй. Якщо куля криво піде, довго мучитися будеш. Краще в скроню або в рот». «Спасибі за турботу», — кажу й ненавидів його в цю хвилину так, що, здається, застрелив би без усякої дуелі. Але поради послухався. Ніколи не забуду того клацання, найпершого. Так біля вуха брязнуло, що…

Ахтирцев пересмикнувся й налив собі ще. Співачка, товста циганка в золотистій шалі, завела низьким голосом щось протяжне, воно перевертало душу.

— … Чую голос П'єра: «Ну, тепер моя черга. Ходімо на повітря». Тільки тоді й зрозумів, що живий. Пішли ми на Швиву гірку, звідки на місто краєвид. Кокорін попереду, я кроків на двадцять позаду. Він постояв трохи над урвищем, обличчя його я не бачив. Потім підвів руку з пістолетом, щоб мені видно було, покрутив барабан і швидко так до скроні — клац. А я знав, що йому нічого не буде, і не надіявся навіть. Знову кинули кості — знову мені випало. Спустився до Яузи, народу ні душі. Заліз біля мосту на тумбу, щоб потім одразу в воду впасти… Знову пронесло. Відійшли вбік, П'єр і каже: «Щось нудно стає. Полякаємо обивателів?» Тримався він хвацько, віддаю належне. Вийшли в провулок, а там уже люди, екіпажі їздять. Я став на протилежному боці. Кокорін зняв капелюха, направо-наліво поклонився, руку вгору, крутонув барабан — нічого. Ну, звідти довелося тікати. Крик, шум, дами верещать. Звернули в підворіття, це вже на Маросєйці. Метнули кості, й що ж ви думаєте? Знову мені! У нього дві шістки, у мене двійка, слово честі! Все; думаю, finito [12] Закінчено (італ.). , вже символічніше не буває. Одному все, іншому нічого. Втретє стрілявся я біля Косьми та Даміана, мене там хрестили. Став на паперті, де старці, дав кожному по рублю, зняв кашкета… Розплющую очі — живий. А один юродивий мені каже: «У душі свербить — Господь простить». У душі свербить — Господь простить, я запам'ятав. Добре, втекли ми звідти. Кокорін вибрав місце, де шикарніше, просто біля Галофтіївського Пасажу. В Неглинному зайшов до кондитерської, сів, я знадвору за склом стою. Сказав щось він дамі за сусіднім столиком, вона всміхнулася. Він револьвера дістає, натискає на спуск — я бачу. Дама дужче сміється. Він пістолета прибрав, із нею ще про щось побазікав, кофію випив. Я вже в заціпенінні, нічого не відчуваю. В голові тільки одне: знову зараз жереб кидати.

Метнули в Охотному, біля готелю, й тут уже випало першому йому. Мені сімка, йому шістка. Сімка й шістка — всього очко різниці. Дійшли до Гуровського трактиру разом, а там, де Історичний музей будують, розійшлися — він до Олександрівського саду, по алеї двинув, а я по тротуару, за огорожею. Останнє, що він мені сказав: «Дурні ми з тобою, Колю. Якщо зараз пронесе — пошлю все до дідька». Я хотів зупинити його, їй-богу хотів, але не зупинив. Чому — сам не знаю. Брешу, знаю… Нікчемна думка виникла. Нехай іще разок барабан крутне, а там видно буде. Може, й пошабашимо… Тільки вам, Фандорін, признаюсь. Я нині як на духу…

Ахтирцев випив іще, очі під пенсне у нього були червоними й каламутними. Фандорін чекав, затамувавши подих, хоча подальші події йому, взагалі, були відомі. Микола Степанович вийняв із кишені сигару і тремтячою рукою запалив сірника. Довга, товста сигара на диво не пасувала до його некрасивого хлоп'ячого обличчя. Відмахнувши від очей хмару диму, Ахтирцев різко підвівся.

— Офіціанте, рахунок! Не можу тут більше. Гамірно, задушливо. — Він рвонув на горлі шовкову краватку. — Їдьмо ще куди-небудь. Або так прогуляймось.

На ґанку вони зупинилися. Провулок був похмурим і порожнім, в усіх будинках, окрім «Криму», вікна погасли. У ближньому ліхтарі тріпотів і блимав газ.

— Чи вше-таки додому? — прошепелявив Ахтирцев із затиснутою в зубах сигарою. — Тут жа рогом лихачі маюч бути.

Розчинилися двері, на ґанок вийшов недавній сусід, білоокий чиновник у збитому набакир кашкеті. Голосно гикнувши, поліз до кишені віцмундира, дістав сигару.

— До-озвольте вогника позичити? — запитав він, наблизившись до молодиків. Фандоріну почувся легкий акцент, чи то остзейський, чи то чухонський.

Ахтирцев поляпав по кишені, потім по іншій — заторохтіли сірники. Ераст Петрович терпляче очікував. Несподівано в зовнішності білоокого сталась якась незрозуміла зміна. Він нібито трохи понижчав і злегка похилився вбік. Наступної миті в його лівій руці наче само по собі виросло коротке широке лезо, й чиновник ощадливим гутаперчевим рухом увігнав клинок у правий бік Ахтирцеву.