Борис Акунін - Азазель

До вечора Ераст Петрович був у всеозброєнні. Щоправда, батьків фрак виявився зашироким у плечах, але славна Аграфена Кіндратівна, губернська секретарка, в якої Фандорін знімав кімнатку, заколола шпильками по шву і вийшло цілком пристойно, особливо якщо не застібатися. Великий гардероб, де самих лише білих рукавичок було п'ять пар, лишився єдиним надбанням, котре успадкував син невдалого банківського вкладника. Найліпший вигляд мали шовковий жилет од Бургеса й лакові черевики від Піроне. Непоганим був і майже новий циліндр од Блана, тільки трішечки сповзав на очі. Та це нічого — віддати біля входу лакею, і квит. Тростинку Ераст Петрович вирішив не брати — можливо, поганий тон. Він повертівся у передпокої перед щербатим дзеркалом і лишився собою задоволений, передовсім талією, котру ідеально тримав суворий «Лорд Байрон». У жилетній кишеньці лежав срібний рубль, отриманий від Ксаверія Феофілактовича на букет («пристойний, але без фанаберії»). Які вже тут фанаберії на рубль, зітхнув Фандорін і вирішив, що додасть власного полтинника, — тоді вистачить на пармські фіалки.

Через букет довелося пожертвувати візником, і до чертога Клеопатри (це прізвисько пасувало Амалії Казимирівні Біжецькій найліпше) Ераст Петрович прибув, коли годинник показував чверть на дев'яту.

Гості вже зібралися. Впущений покоївкою письмоводитель іще з передпокою почув гул безлічі чоловічих голосів, але час від часу долинав і той, сріблисто-кришталевий, чарівний. Трохи затримавшись біля порога, Ераст Петрович зібрався з духом і ввійшов із деякою розв'язністю, надіючись справити враження людини світської та бувалої. Даремно старався — ніхто на прибульця й не оглянувся.

Фандорін побачив залу зі зручними канапами, оксамитовими стільцями, вишуканими столиками — все дуже стильне й сучасне. Посередині, топчучи ногами розстелену тигрову шкуру, стояла господиня, вбрана іспанкою, в ясно-червоній сукні з корсажем і з червоною камелією у волоссі. Така була гарна, що в Ераста Петровича перехопило дух. Він і гостей тому розгледів не відразу, помітив тільки, що самі чоловіки, та Ахтирцев тут, сидить трохи осторонь і щось занадто вже блідий.

— А ось і новий поклонник, — промовила Біжецька, поглядаючи з усмішкою на Фандоріна. — Тепер якраз чортова дюжина. Представляти всіх не буду, займе багато часу, а ви назвіться. Пам'ятаю, що студент, але забула прізвище.

— Фандорін, — пискнув Ераст Петрович голосом, що зрадницьки затремтів, і повторив іще раз, упевненіше: — Фандорін.

Всі оглянулися на нього, але якось побіжно, напевно, новоприбулий молодик їх не зацікавив. Невдовзі стало ясно, що центр інтересу в цьому товаристві лише один. Гості між собою майже не розмовляли, звертаючись здебільшого до господині, й усі, навіть поважного вигляду старий із діамантовою зіркою, навперебій прагнули одного — привернути до себе її увагу і хоча б на мить полишити в тіні решту. Інакше поводилися тільки двоє — мовчазний Ахтирцев, без угаву цмулячи з келиха шампанське, та гусарський офіцер, квітучий чолов'яга з шаленими, дещо витрішкуватими очима й білозубо-чорновусою посмішкою. Він, здається, неабияк нудьгував і на Амалію Казимирівну майже не дивився, зневажливо розглядаючи інших гостей. Клеопатра цього пронозу явно вирізняла, звала просто «Іполитом» і пару разів метнула в його бік такий погляд, що в Ераста Петровича тоскно занило серце.

Зненацька він стрепенувся. Якийсь гладкий панок із білим хрестом на шиї щойно промовив, скориставшись паузою:

— Ось ви, Амаліє Казимирівно, допіру заборонили про Кокоріна балакати, а я з'ясував дещо цікавеньке.

Він помовчав, задоволений викликаним ефектом, — всі повернулися до нього.

— Не мучте, Антоне Івановичу, говоріть, — не витримав крутолобий товстун, з вигляду адвокат із благоденствуючих.

— Так-так, не мучте, — підхопили інші.

— Не просто застрелився, а через «американську рулетку» — мені сьогодні в канцелярії генерал-губернатора шепнули, — значуще повідомив гладкий. — Знаєте, що це таке?

— Певна річ, — стенув плечима Іполит. — Береш револьвер, уставляєш патрон. Безглуздо, але розпалює. Жаль, що американці, а не наші додумались.

— А до чого тут рулетка, графе? — не зрозумів старий із зіркою.

— Чіт або лишка, червоне або чорне, тільки б не зеро! — вигукнув Ахтирцев і неприродно розреготався, дивлячись на Амалію Казимирівну з викликом (принаймні так здалося Фандоріну).