Борис Акунін - Азазель

— А ja, пришші, — смачно повторила гувернантка не відразу зрозуміле слово. — Ні, пришшіф у нього не було. У того пана була здорофа шкіра. А лице не дуже хороше.

— Чому?

— Зле. Фін дифився так, наче хотіф убифати не зебе, а хтось зоарсім інший. О, це буф кошмар! — розхвилювалася від спогадів Емма Ґотлібівна. — Фесна, зонячна погода, фсі дами й панофе гуляють, чудофий зад уфесь у кфіточках!

При цих її словах Ераст Петрович зашарівся і скоса поглянув на Лізоньку, але та, мабуть, давно звикла до своєрідної вимови своєї дуеньї й дивилася так само довірливо й променисто.

— А чи було в нього пенсне? Можливо, не на носі, а стриміло з кишені? На шовковій стрічці? — сипав питаннями Фандорін. — І чи не здалося вам, що він сутулий? Та ще ось що. Я знаю, що він був у сюртуці, але чи не видавало що-небудь у його вигляді студента — приміром, формені брюки? Не примітили?

— Я зафжди фсе примітила, — з гідністю відповіла німкеня. — Брюки були панталони ф клітку з дорогої шерсті. Пенсне не було зофсім. Зутулий теж ні. У того пана була хороша постафа. — Вона замислилась і несподівано перепитала: — Зутулий, пенсне і штудент? Чому фи так зказали?

— А що? — насторожився Ераст Петрович.

— Дифно. Там буф один пан. Зутулий штудент ф пенсне.

— Як?! Де?! — ахнув Фандорін.

— Я бачила такого пана… jenseits… по той бік паркану, на фулиці. Фін стояф і на нас дифифся. Я ще думала, що зараз пан штудент буде нам помагати проганяти цей жахлифий чолофік. І фін буф дуже зутулий. Я це побачила потім, коли той пан уже зебе убиф. Штудент пофернуфся і шфидко-шфидко пішоф. І я побачила, який фін зутулий. Це буфає, коли діти ф дитинстфі не фчать правильно зидіти. Правильно зидіти дуже фажлифо. Мої фихофанки зафжди зидять правильно. Погляньте на фрейлейн баронесу. Бачите, як фона тримає спинку? Дуже красифо!

Ось тут Єлизавета Олександрівна почервоніла, та так мило, що Фандорін на мить утратив нитку розмови, хоча повідомлення дівиці Пфуль, безсумнівно, мало виняткове значення.

Наступного дня об 11-й ранку Ераст Петрович, благословенний начальником і навіть наділений трьома рублями на екстраординарні витрати, прибув до жовтого корпусу університету на Моховій. Завдання було нескладним, але вимагало певного везіння: розшукати сутулого, не видного з себе і почасти прищавого студента в пенсне на шовковій стрічці. Цілком вірогідно, що цей підозрілий пан навчавсь аж ніяк не на Моховій, а у Вищому технічному училищі, в Лісовій академії або й зовсім у якім-небудь Межовім інституті, одначе Ксаверій Феофілактович (що дивився на свого юного помічника з деяким не позбавленим радості здивуванням) був цілковито згодним із припущенням Фандоріна — певніше за все «зутулий», як і покійний Кокорін, навчався в університеті й дуже можливо, що на тому ж самому юридичному факультеті.

У партикулярному одязі Ераст Петрович стрімголов злетів стертими чавунними сходами парадного, обминув бородатого служителя в зеленій лівреї й вибрав зручну позицію в напівкруглій амбразурі вікна, звідки чудово проглядався й вестибюль з гардеробом, і двір, і навіть входи в обидва крила. Уперше з того часу, як помер батько й життя молодика звернуло з прямого та ясного шляху, дивився Ераст Петрович на священні жовті стіни університету без сердечної туги про те, що могло здійснитись, але не здійснилося. Ще невідомо, яке існування більш захоплююче і корисніше для суспільства — студентське зубріння чи суворе життя розшукного агента, що веде важливу й небезпечну справу. (Гаразд, хай і не небезпечну, та все ж надзвичайно відповідальну й таємничу.)

Приблизно кожен четвертий із студентів, які потрапляли в поле зору уважного спостерігача, носив пенсне, причому багато хто саме на шовковій стрічці. Приблизно кожен п'ятий мав на фізіономії деяку кількість прищів. Вистачало й сутулих. Одначе зійтися в одній особі всі три прикмети ніяк не бажали.

О другій годині зголоднілий Фандорін дістав із кишені сандвіч із ковбасою і підкріпився, не покидаючи поста. На той час у Ераста Петровича встигли встановитися цілком приязні стосунки з бородатим служителем, який звелів називати його Митричем і встиг дати молодику декілька якнайцінніших порад із приводу вступу в «нівірситет». Фандорін, що відрекомендувався балакучому дідугану провінціалом, який мріє про заповітні ґудзики з університетським гербом, уже подумував, чи не змінити версію й не розпитати Митрича навпростець про «зутулого» і прищавого, коли бородатий у черговий раз заметушився, зірвав з голови кашкета й відчинив двері. Цю процедуру Митрич проробляв, коли повз нього проходив якийсь із професорів чи заможних студентів, за що час від часу отримував то копійку, а то й п'ятака. Ераст Петрович оглянувся й побачив, що до виходу прямує якийсь студент, котрий щойно взяв у гардеробі розкішного оксамитового плаща із застібками у вигляді левиних лап. На носі у франта поблискувало пенсне, на лобі рожевів розсип прищиків. Фандорін так і напружинився, намагаючись розгледіти, що там у студента з поставою, та клята пелерина плаща і піднятий комір заважали поставити діагноз.