Борис Акунін - Азазель

На це справедливе зауваження Ерасту Петровичу сказати було нічого, він витяг із кишені акуратний блокнотик із олівцем — записувати свідчення. Блокнотика Фандорін купив перед тим, як на службу в Розшукне вступати, три тижні без діла проносив, а сьогодні от тільки знадобився — за ранок колезький реєстратор у нім уже декілька сторіночок дрібненько списав.

— Розкажіть, яким на вигляд був цей чоловік.

— Чоловік як чоловік. Собою непримітний, на лице трохи прищуватий. Скельця уп'ять же…

— Які скельця — окуляри чи пенсне?

— Такі, на стьожці.

— Значить, пенсне, — чиркав олівцем Фандорін. — Іще які-небудь прикмети?

— Сутулими вони були дуже. Плечі ледь не вищі маківки… Та що, скубент як скубент, я ж кажу…

Кукін спантеличено дивився на «приказного», а той надовго замовк — мружився, ворушив губами, шелестів маленьким зошитком. Взагалі, думав про щось чоловік.

«Мундир, прищуватий, пенсне, дуже сутулий», — значилось у блокноті. Ну, трохи прищуватий — це дрібниця. Про пенсне в опису речей Кокоріна ні слова. Впустив? Можливо. Свідки про пенсне теж нічого не згадують, але їх про зовнішність самогубця особливо й не розпитували — навіщо? Сутулий? Гм. У «Московських відомостях», пригадується, описано «статного молодця» задля зайвого ефекту. Лишається студентський мундир — цього вже не спростуєш. Якщо на мосту був Кокорін, то виходить, що в проміжку між одинадцятою та пів на першу він для чогось перевдягся в сюртук. І цікаво де? Від Яузи до Остоженки й потім назад до «Московського страхового від вогню товариства» дорога неблизька, у півтори години не вкладешся.

І зрозумів Фандорін із ниючим завмиранням під ложечкою, що вихід у нього один-єдиний: брати прикажчика Кукіна за комір, везти в участок на Мохову, де в покійницькій усе ще лежить обкладене кригою тіло самогубця, та влаштовувати упізнання. Ераст Петрович уявив розкраяний череп із засохлою кіркою крові та мозку, і за цілком природною асоціацією згадалася йому зарізана купчиха Круп-нова, що й досі навідується до нього в сни. Ні, їхати до «холодної» безперечно не хотілося. Та між студентом із Малого Яузького мосту і самогубцем із Олександрівського саду був зв'язок, у котрому неодмінно належало розібратися. Хто може сказати, чи був Кокорін прищуватим і сутулим, чи носив він пенсне?

По-перше, поміщиця Спицина, та вона, певно, під'їжджає вже до Калузької застави. По-друге, камердинер покійного, як пак його прізвище? Неважливо, все одно слідчий виставив його з квартири, спробуй відшукати тепер. Залишаються свідки з Олександрівського, і передовсім ті дві дами, з котрими Кокорін розмовляв ув останню хвилину свого життя, вони вже напевно роздивилися його в усіх деталях. Ось і в блокноті записано: «Дочка д. т. р. Ол-дра фон Еверт-Колокольцева 17 л., дівиця Емма Ґотлібівна Пфуль 48 л., Мала Нікітська, власн. дім».

Без витрат на візника все ж було не обійтись.

День виходив довгим. Бадьоре травневе сонце, що зовсім не втомилось осявати златоглаве місто, знехотя сповзало до лінії дахів, коли збіднілий на два двогривеники Ераст Петрович зійшов із візника біля ошатного особняка з доричними колонами, з ліпним фасадом і мармуровим ґанком. Побачивши, що сідок у нерішучості зупинився, візник сказав:

— Він і є, генералів дім, не сумнівайтеся. Не перший рік по Москві їздимо.

«А що як не впустять?» — тьохнуло всередині в Ераста Петровича від страху перед можливим приниженням. Він узявся за сяючий мідний молоток і двічі стукнув. Масивні двері з бронзовими левиними мордами негайно відчинилися, виглянув швейцар у розкішній лівреї з золотими позументами.

— До пана барона? Із присутствія? — діловито запитав він. — Доповісти чи тільки папірця якого передати? Та ви заходьте.

У просторім передпокої, яскраво освітленім і люстрою, і газовими ріжками, відвідувач зовсім сторопів.

— Я, власне, до Єлизавети Олександрівни, — пояснив він. — Ераст Петрович Фандорін, із розшукної поліції. У терміновій справі.

— Із розшукної? — презирливо скривився страж дверей. — Чи не у вчорашній справі? І не думайте. Панночка вважай півдня проридали і вночі спали кепсько. Не пущу й доповідати не буду. Його превосходительство й то грозилися вашим із околодку голови повідривати, що вчора Єлизавету Олександрівну допитами мучили. На вулицю, будьте ласкаві, на вулицю. — І почав, мерзотник, животом своїм товстим до виходу підпихати.

— А дівиця Пфуль? — у відчаї вигукнув Ераст Петрович. — Емма Ґотлібівна сорока восьми літ? Мені б хоч із нею перемовитися. Державна справа!