Борис Акунін - Азазель

Жуючи на ходу пиріжок із червоною рибою, куплений на розі Гусятникового провулку (не забуваймо, що в слідчій ажитації Ераст Петрович залишився без обіду), він жваво крокував Чистопрудним бульваром, де допотопні баби в салопах і очіпках сипали крихти ситим, безцеремонним голубам. Бруківкою стрімко пролітали дрожки і фаетони, за якими Фандоріну було ніяк не угнатись, і його думки набрали образливого напрямку. Власне кажучи, сищику без коляски з рисаками неспромога. Добре «Боярський» на Покровці, та звідти ж іще на Яузу до прикажчика Кукіна топати — щонайменше півгодини. Тут зволікання подібне смерті, ятрив себе Ераст Петрович (відверто скажемо, дещо перебільшуючи), а пан пристав казенного золотого пожалів. Самому, напевне, управління щомісяця по вісімдесят рубликів на постійного візника відраховує. Ось вони, начальницькі привілеї: сам на персональному візнику додому, а інший на своїх власних із службової потреби.

Та ліворуч, над дахом кофейні Суше вже показалася дзвіниця Троїцької церкви, що біля неї «Боярський», і Фандорін закрокував іще швидше, передчуваючи важливі відкриття.

За півгодини, похнюплений і розбитий, він брів униз Покровським бульваром, де голубів, таких же відгодованих і нахабних, як на Чистопрудному, пригощали вже не дворянки, а купчихи.

Розмова із свідчицею вийшла невтішною. Поміщицю Ераст Петрович спіймав ув останню мить — вона вже готувалася сісти в дрожки, завалені баулами та пакунками, щоб відбути з першопрестольної до себе в Калузьку губернію. Із міркувань економії мандрувала Спицина по-стародавньому, не залізницею, а своїми кіньми.

У цьому Фандоріну безперечно пощастило, бо в разі, якби поміщиця поспішала на вокзал, розмови й зовсім би не вийшло. Але суть бесіди з балакучою свідчицею зводилася до одного: Ксаверій Феофілактович мав рацію, і бачила Спицина саме Кокоріна — і про сюртук згадала, і про круглий капелюх, і навіть про лакові штиблети з ґудзиками, про які не споминали свідки з Олександрівського саду.

Вся надія була на Кукіна, стосовно якого Грушин, найімовірніше, знову ж таки має рацію. Ляпнув прикажчик не подумавши, а тепер вештайся через нього по всій Москві, виставляй себе перед приставом на посміховище.

Бакалійна крамниця «Брикін і сини» виходила скляними дверима просто на набережну, і міст звідси було видно як на долоні — це Фандорін помітив зразу. Відзначив і те, що вікна крамниці були нарозпаш (напевно, від задухи), а значить, міг почути Кукін і «металеве клацання», адже до найближчої кам'яної тумби мосту аж ніяк не далі п'ятнадцяти кроків. Із дверей заінтриговано виглянув чолов'яга літ сорока в червоній сорочці, чорному суконному жилеті, плисових штанях та чоботях із брижами.

— Чого звелите, ваше благородіє? — запитав він. — Либонь заблудилися?

— Кукін? — суворо запитав Ераст Петрович, не очікуючи від майбутніх пояснень нічого втішного.

— Точно так, — насторожився прикажчик, зсунувши кущисті брови, та відразу ж і здогадався. — Ви, ваше благородіє, певне, з поліції? Вельми вдячний. Не ждав такої швидкої вашої уваги. Пан околодошний сказали, що начальство розгляне, та не думав, ніяк не думав. Та що ж це ми на порозі! Пожалуйте до крамниці. Такий уже вдячний, такий вдячний.

Він і вклонився, і дверці відхилив, і ще рукою припрошувальний жест утнув — мовляв, зробіть ласку, та Фандорін із місця не рушив. Сказав значуще:

— Я, Кукін, не з околодку, а із розшукної поліції. Маю доручення розшукати сту… того чоловіка, про якого ви повідомили околодочному наглядачеві.

— Це того скубента? — охоче підказав прикажчик. — Авжеж, пречудово запам'ятали його. Страх який, прости Господи. Як побачив я, що вони залізли на тумбу та оружжя до голови приставили, так і обмер — ну все, думаю, буде як торік, ізнов нікого до крамниці калачем не принадиш. А ми хіба в чому винні? Що їм тут, медом намазано, руки на себе накладати? Ти сходи он до Москви-ріки, там і поглибте, і міст повище, та й…

— Помовчіть, Кукін, — перебив його Ераст Петрович. — Краще опишіть студента. У що був зодягнений, який мав вигляд і звідки ви взяли взагалі, що він студент.

— Так натуральний же скубент, у всій формі, ваше благородіє, — здивувався прикажчик. — І мундир, і ґудзики, і скельця на носі.

— Як мундир? — скинувся Фандорін. — Він хіба в мундирі був?

— А як же інакше? — співчутливо поглянув на нетямущого чиновника Кукін. — Без цього де ж мені було второпати, скубент він чи ні? Що я, по мундиру скубента від приказного не відрізню?