— Гарна, — присвиснув, опинившись поруч, Іван Прокопович. — Що ж це за одна? Дозвольте-но…
І він без найменшого трепету, блюзнірською рукою видобув зображення з рамки й перевернув карточку зворотним боком. Там навскісним, розмашистим почерком було написано:
Петру К.
«И Петр вышед вон и плоїшся горько». Покохавши, не відрікайтесь!
А. Б.
— Це вона його з Петром-апостолом рівняє, а себе, виходить, із Ісусом? Одначе амбіції! — пирхнув помічник пристава. — Чи не через цю особу й руки на себе студент наш наклав, га? А ось і бюварчик, недаремно їхали.
Розкривши шкіряну обкладинку, Іван Прокопович вийняв один-єдиний аркушик, написаний на вже знайомому Ерасту Петровичу блакитному папері, однак цього разу з нотаріальною печаткою та декількома підписами внизу.
— Чудово, — задоволено кивнув поліцейський. — Знайшлася й духовна. Ану лиш, цікаво.
Документ він пробіг очима вмить, але Ерасту Петровичу ця мить здалася вічністю, а заглядати через плече він вважав нижче своєї гідності.
— От тобі, бабо, й Юра! Добрячий подаруночок троюрідним! — вигукнув Іван Прокопович із незрозумілим злорадством. — Оце так Кокорін, усім носа втер. Це по-нашому, по-російському! Тільки вже непатріотично якось. От і про «тварюку» розводиться.
Втративши від нетерпіння всяке уявлення про пристойність і чиношанування, Ераст Петрович вихопив у старшого за званням аркуш і прочитав таке:
ДУХОВНА
Я, що нижче підписався Петро Олександрович Кокорін, перебуваючи при своєму розумі та цілковитій пам'яті, при вказаних нижче свідках оголошую мій заповіт стосовно належного мені майна.
Усе моє майно, що реалізується, повний перелік якого є в мого повіреного Семена Юхимовича Берензона, я заповідаю пані баронесі Маргареті Естер, підданій Британії, для використання всіх цих коштів цілковито на її розсуд для потреб освіти й виховання сиріт. Упевнений, що пані Естер розпорядиться цими коштами доладніше й чесніше, аніж наші генерали від добродійництва.
Цей мій заповіт є останнім і остаточним, він має законну силу і скасовує мій попередній заповіт.
Духівниками я призначаю адвоката Семена Юхимовича Берензона та студента Московського університету Миколу Степановича Ахтирцева.
Цю духовну складено у двох примірниках, один із яких лишається в мене, а другий передається на зберігання в адвокатську контору пана Берензона.
Москва, 12 травня 1876 року
Петро Кокорін.
Розділ другий,
У ЯКОМУ НЕМАЄ НІЧОГО, КРІМ РОЗМОВ
— Воля ваша, Ксаверію Феофілактовичу, а тільки дивно! — зопалу повторив Фандорін. — Тут якась таємниця, слово честі! — І вперто підкреслив: — Так, саме таємниця! Судіть самі. По-перше, застрелився якось безглуздо, «навмання», однією кулею з барабана, ніби й зовсім не збирався стрілятися. Що за фатальне невезіння! І тон передсмертної записки, погодьтеся, чудний якийсь — наче похапцем, мимохідь написана, а тим часом проблему там порушено якнайважливішу. Неабияку проблему! — голос Ераста Петровича аж задзвенів од почуття. — Але про проблему я ще потім скажу, а поки що про заповіт. Хіба не підозрілий він?
— Що ж саме видається вам у ньому, голубчику, підозрілим? — промурчав Грушин, знуджено гортаючи «Поліцейське зведення міських подій» за минулу добу. Це не позбавлене пізнавального інтересу читання зазвичай надходило у другій половині дня, тому що важливих справ у цім документі не містилося — здебільшого всякий дріб'язок, ні те ні се, та іноді траплялось і що-небудь цікаве. Було тут і повідомлення про вчорашнє самогубство в Олександрівськім саду, але, як і передбачав дуже досвідчений Ксаверій Феофілактович, без будь-яких подробиць і, звичайно ж, без тексту передсмертної записки.
— А ось що! Стрілявся Кокорін нібито не всерйоз, одначе заповіт, незважаючи на зухвалий тон, складений за всією формою — з нотаріусом, з підписами свідків, із зазначенням душоприказників, — загинав пальці Фандорін. — Та й те сказати, багатство ж бо величезне. Я довідався — дві фабрики, три заводи, будинки в різних містах, верфі в Лібаві, самих тільки процентних паперів у Державнім банку на півмільйона.
— На півмільйона? — ахнув Ксаверій Феофілактович, одірвавшись од папірців. — Пощастило англійці, пощастило.
— І поясніть мені, до речі, до чого тут леді Естер? Чому саме їй відписано, а не комусь іншому? Який між нею та Кокоріним зв'язок? Ось що з'ясувати б треба!
Читать дальше