Борис Акунін - Азазель

Ксаверій Феофілактович розчулено шморгнув носом і суворо подивився скоса на свого юного помічника — чи не помітив, після чого продовжив значно сухіше.

— Ну й так далі, й таке інше. А часи тут, далебі, ні до чого. Ото дивина. У нас на Русі про таких от здавна говорили «з жиру сказився». Мільйонне багатство? Хто б це був? Але ж, шельми приватні пристави, про всякі дурниці доповідають, а тут і до звіту не включили. Чекай тепер зведення міських подій! Хоча що ж, тут випадок очевидний, застрелився на очах у свідків… А все-таки цікаво. Олєксандрівський сад — це у нас буде Міська частина, другий участок. Ось що, Ерасте Петровичу, не з примусу, а з приязні, злітайте-но до них на Мохову. Мовляв, як нагляд і таке інше. Дізнайтеся, хто такий цей N. І головне, голубчику, прощальну записку неодмінно спишіть, я увечері своїй Євдокії Андріївні покажу, любить вона все таке жалісливе. Та не зволікайте, повертайтеся якнайшвидше.

Останні слова було вимовлено вже у спину колезькому реєстратору, котрий так поспішав покинути свій нудний, обтягнутий цератою стіл, що ледве кашкета не забув.

В участку молоденького чиновника із Розшукного провели до самого пристава, однак той, побачивши, що прислали не Бог знає яку персону, часу на пояснення витрачати не став, а викликав помічника.

— Ось, прошу за Іваном Прокоповичем, — лагідно сказав пристав хлопчакові (хоч і дрібнота, а все ж із управління). — Він вам усе й покаже, і розповість. Та й на квартиру до покійника вчора саме він їздив. А Ксаверію Феофілактовичу мій низесенький уклін.

Фандоріна посадовили за високу конторку, принесли худу теку зі справою. Ераст Петрович прочитав заголовок

СПРАВА ПРО САМОГУБСТВО

потомственого почесного громадянина Петра Олександрова КОКОРІНА 23-х літ, студента юридичного факультету Московського імператорського університету. Почато травня місяця 13 числа 1876 року. Закінчено… місяця… числа 18… року

і тремтячими від передчуття пальцями розв'язав мотузяні шворочки.

— Олександра Артамоновича Кокоріна синок, — пояснив Іван Прокопович, худющий довготелесий служака з пом'ятим, наче корова жувала, обличчям. — Багатющий був чоловік. Заводчик. Три роки як упокоївся. Усе синові одписав. Жив би собі студент і радувався. І чого людям іще треба?

Ераст Петрович кивнув, бо не знав, що на це відповісти, й заглибився в читання свідчень очевидців. Протоколів було чималенько, з десяток, найдокладніший записано зі слів дочки дійсного таємного радника Єлизавети фон Еверт-Колокольцевої 17 літ і її гувернантки дівиці Емми Пфуль 48 літ, із якими самогубець розмовляв безпосередньо перед пострілом. А втім, ніяких відомостей, окрім тих, що вже читач про них знає, Ераст Петрович із протоколів не почерпнув — усі свідки повторювали більш або менш те саме, відрізняючись одне від одного мірою пророкування: одні говорили, що вигляд молодика відразу пробудив у них тривожне передчуття («Як заглянула в його шалені очі, так усередині в мене все й похололо», — повідомила титулярна радниця пані Хохрякова, котра, однак, далі свідчила, що бачила молодика тільки зі спини); інші ж свідки, навпаки, казали про грім серед ясного неба.

Останньою в теці лежала зім'ята записка на блакитному папері з монограмою. Ераст Петрович так і впився очима в нерівні (певно, від душевного хвилювання) рядки.

«Панове, що живуть після мене!

Оскільки ви читаєте цього листа, значить, я вас уже покинув і пізнав таїну смерті, котра схована від вас за сімома печатями. Я вільний, а вам іще жити й мучитися страхами. Однак б'юся об заклад, що там, де я нині й звідки, як висловився принц Данський, жоден іще досі подорожній не повернувся, немає анічогісінько. Хто зі мною не згоден — уклінно прошу перевірити. А втім, мені до вас усіх немає ані найменшого діла, а записку цю я пишу для того, щоб вам не спало на думку, буцім я наклав на себе руки через яку-небудь сльозливу дурницю. Гидко мені у вашім світі, й, справді, цієї причини цілком досить. А що я не закінчена тварюка, тому свідчення шкіряний бювар.

Петро Кокорін» .

Несхоже, що від душевного хвилювання — ось перше, про що подумалось Ерасту Петровичу.

— Про бювар це в якому розумінні? — запитав він.

Помічник пристава стенув плечима:

— Ніякого бювара при ньому не було. Та що ви хочете, не в собі людина. Може, збирався щось таке зробити, та передумав або забув. З усього видно, химерний був пан. Читали ж, як він барабан крутив? До речі, в барабані з шести гнізд усього в одному куля була. Я, приміром, такої думки, що він і не збирався зовсім стрілятись, а хотів собі нерви полоскотати — так би мовити, для більшої гостроти життєвих відчуттів. Аби потім солодше їлось і пікантніше гулялось.