Борис Акунін - Азазель

Грушин сердито забарабанив пальцями по оббитому нудним казенним сукном столу, дістав із жилетної кишеньки годинника (ох, до обіду ще далеченько) й рішуче присунув до себе свіже число «Московських відомостей».

— Ану чим нас подивують нині, — промовив уголос, і юний письмоводитель охоче відклав осоружне гусяче перо, знаючи, що начальник зараз почне зачитувати заголовки та всяку всячину, супроводжуючи читання своїми коментарями — була у Ксаверія Феофілактовича така звичка.

— Погляньте тільки, Ерасте Петровичу, на першій же сторінці, на найвиднішому місці!

«НОВІТНІЙ АМЕРИКАНСЬКИЙ КОРСЕТ

«ЛОРД БАЙРОН»

із найміцнішого китового вуса

для чоловіків, які

прагнуть бути стрункими.

ТАЛІЯ — ДЮЙМ, ПЛЕЧІ — САЖЕНЬ!»

— А літери ж бо, літери — аршинні, і нижче, дрібненько так,

«ГОСУДАР ВІДБУВАЄ В ЕМС».

— Звичайно, подумаєш — государ, чи й не велика птиця, інша річ «Лорд Байрон»!

Бурчання предоброго Ксаверія Феофілактовича дивно подіяло на письмоводителя. Він зніяковів чомусь, зашарівся, а довгі дівочі вії винувато затремтіли. Коли вже мова зайшла про вії, доречно буде описати зовнішність Ераста Петровича докладніше, бо йому судилося відіграти ключову роль у дивовижних і страшних подіях, котрі незабаром сталися. Це був дуже миловидний юнак, з чорним волоссям (яким він потай пишався) та блакитними (шкода, краще б теж чорними) очима, доволі високого зросту, з білою шкірою та клятим, незнищенним рум'янцем на щоках. Відкриємо вже заразом і причину, з якої так збентежився колезький реєстратор. Річ у тім, що позавчора він потратив третину свого першого місячного жалування на так спокусливо розписуваний корсет, ходив у «Лорді Байроні» другий день, витримуючи неабиякі муки в ім'я краси, й тепер запідозрив (абсолютно безпідставно), що проникливий Ксаверій Феофілактович розгадав походження богатирської постави свого підлеглого і хоче посміятися з нього.

А пристав уже читав далі:

«ЗВІРСТВА ТУРЕЦЬКИХ БАШИБУЗУКІВ У БОЛГАРІЇ».

— Ну, це не для передобіднього читання…

«ВИБУХ НА ЛИГІВЦІ.

Наш С.-Петербурзький кореспондент повідомляє, що вчора о 6.30 ранку, на Знаменській вулиці в доходному домі комерції радника Вартанова прогримів вибух, який розніс ущент квартиру на 4 поверсі. Поліція, що прибула на місце, виявила спотворені до невпізнанім останки молодого чоловіка. Квартиру знімав якийсь пан П., приват-доцент, труп котрого, очевидно, й виявлено. Судячи з вигляду житла, там було влаштовано щось на зразок таємної хімічної лабораторії. Статський радник Бриллінг, який керував розслідуванням, припускає, що на квартирі вироблялися пекельні машини для терористичної організації нігілістів. Розслідування триває».

— Т-так, слава Всевишньому, що в нас не Пітер.

Юний Фандорін, судячи з блиску очей, був щодо цього іншої думки. Увесь його вигляд красномовно говорив: ось, мовляв, у столиці люди справою займаються, бомбистів розшукують, а не переписують по десять разів папірці, в яких, правду кажучи, й цікавого нічогісінько нема.

— Ну-ну, — зашелестів газетою Ксаверій Феофілактович, — подивимося, що у нас на міській сторінці.

«ПЕРШИЙ МОСКОВСЬКИЙ ЕСТЕРНАТ.

Відома англійська добродійниця баронеса Естер, піклуванням якої в різних країнах влаштовано так звані «естернати», зразкові притулки для хлопчиків-сиріт, повідомила нашому кореспондентові, що і в златоглавій, зрештою, відкрився перший подібний заклад. Леді Естер, з минулого року почавши свою діяльність у Росії і вже встигнувши відкрити естернат у Петербурзі, вирішила облагодіяти й московських сиріток…»

— М-м-м…

«Сердечна подяка всіх москвичів… Де ж наші Оуени й Естери?…»

— Добре, Господь з ними, з сирітками. Що в нас тут?

«ЦИНІЧНА ВИТІВКА».

— Гм, цікаво.

«Учора в Олександрівськім саду сталася печальна подія цілком у дусі цинічних звичаїв сучасної молоді. На очах у публіки застрелився п. М., ставний молодик 23-х літ, студент М-ського університету, єдиний спадкоємець мільйонного багатства».

— Ого!

«Перед тим як здійснити цей безглуздий вчинок, N., за свідченням очевидців, куражився перед публікою, розмахуючи револьвером. Спершу очевидці вважали його поведінку п'яною бравадою, однак N. не жартував і, простреливши собі голову, сконав на місці. В кишені самогубця знайшли записку атеїстичного змісту, з якої випливає, що вчинок N. не був миттєвим поривом чи наслідком білої гарячки. Отже, модна епідемія безпричинних самогубств, яка досі була бичем Петрополя, докотилася й до стін матінки-Москви. О часи, о звичаї! До якої ж міри невір'я та нігілізму дійшла наша золота молодь, аби навіть із власної смерті влаштовувати буфонаду? Коли таке ставлення наших Брутів до свого життя, то чи варто дивуватися, що вони ні за що мають і життя інших, куди достойніших людей? Якими доречними є тут слова вельмишановного Федора Михайловича Достоєвського із щойно виданої травневої книжки «Щоденника письменника»: «Любі, добрі, чесні (все це є у вас!), куди ж це ви відходите, чому вам такою милою стала ця темна, глуха могила? Дивіться, на небі яскраве весняне сонце, розпустилися дерева, а ви втомилися не живши».