Борис Акунін - Азазель

— Приємного вечора, Миколо Степановичу. Чи не накажете візника? — вклонився служитель.

— Шо, Митричу, дощ перестав? — тонким голосом запитав прищавий. — Ну тоді пройдуся, засидівся. — І двома пальцями в білій рукавичці впустив у підставлену долоню монетку.

— Хто такий? — шепнув Ераст Петрович, напружено вдивляючись у спину франта. Ніби сутулиться?

— Ахтирцев Микола Степанович. Найперший багач, князівської породи, — шанобливо повідомив Митрич. — Щоразу не менше золотого кидає.

Фандоріна в жар кинуло. Ахтирцев! Чи не той це, що в заповіті душоприказником указаний!

Митрич кланявся черговому викладачеві, довговолосому магістру фізики, а коли оглянувся, його чекав сюрприз: чемний провінціал наче крізь землю провалився.

Чорний оксамитовий плащ було видно здалеку, і Фандорін наздогнав підозрюваного відразу, але окликнути не наважився: що, власне, він може цьому Ахтирцеву заявити? Ну, припустимо, впізнають його і прикажчик Кукін, і дівиця Пфуль (тут Ераст Петрович тяжко зітхнув, знову, вже вкотре, згадавши Лізоньку). То й що з того? Чи не ліпше, згідно з наукою великого Фуше, неперевершеного корифея розшуку, встановити за об'єктом стеження?

Сказано — зроблено. Тим паче що слідкувати виявилося зовсім неважко: Ахтирцев непоспіхом, прогулянковим кроком ішов у бік Тверської, не оглядаючись, лише час від часу проводжав поглядом чепурних модисток. Декілька разів Ераст Петрович, осмілівши, підбирався зовсім близько й навіть чув, як студент безтурботно насвистує арію Сміта з «Пертської красуні». Схоже, самогубець, що не відбувся (якщо це був він), перебував у радісному настрої. Біля тютюнової крамниці Корфа студент зупинився й довго розглядав на вітрині коробки з сигарами, одначе всередину не зайшов. У Фандоріна почало складатися переконання, що «об'єкт» тягне час до призначеної години. Переконання це зміцніло, коли Ахтирцев дістав золотого годинника, клацнув кришкою і, дещо прискоривши крок, подався вгору тротуаром, перейшовши до виконання більш рішучого «Хору хлопчиків» із новомодної опери «Кармен».

Повернувши в Камергерський, студент насвистувати перестав і закрокував так прудко, що Ераст Петрович змушений був трохи відстати — інакше занадто підозріло усе б виглядало. На щастя, не доходячи до модного дамського салону Дарзанса, «об'єкт» уповільнив крок, а незабаром і зовсім зупинився. Фандорін перейшов на протилежний бік і зайняв пост біля булочної, звідки линув духмяний аромат здоби.

Хвилин п'ятнадцять, а то й усі двадцять Ахтирцев, виявляючи все більш помітну нервозність, походжав біля фігурних дубових дверей, куди раз у раз входили заклопотані дами і звідки розсильні виносили ошатні пакунки й коробки. Уздовж тротуару чекали декілька екіпажів, деякі навіть із гербами на лакованих дверцятах. О сімнадцятій хвилині на третю (Ераст Петрович помітив на вітринному годиннику) студент стрепенувся й кинувся до стрункої дами у вуалетці, яка вийшла з магазину. Зняв кашкета, почав щось говорити, розмахуючи руками. Фандорін з нудьгуючим виглядом перетнув бруківку — мало що, може, йому також закортіло до Дарзанса заглянути.

— Зараз мені не до вас, — почув він дзвінкий голос дами, одягненої за найостаннішою паризькою модою, в ліловому муаровому платті з шлейфом. — Потім. О восьмій годині приїздіть, як завжди, там усе й вирішиться.

Не дивлячись більше на збудженого Ахтирцева, вона попрямувала до двомісного фаетона з відкритим верхом.

— Але ж Амаліє! Амаліє Казимирівно, дозвольте! — крикнув їй услід студент. — Я певним чином розраховував на приватну розмову!

— Потім, потім! — кинула дама. — Зараз я поспішаю!

Легкий вітерець відхилив із її лиця невагому вуалетку, і Ераст Петрович остовпів. Ці нічні імлисті очі, цей єгипетський овал, цей примхливий вигин губ він уже бачив, а таке обличчя, раз побачивши, не забудеш ніколи. Ось вона, таємнича А. Б., що не веліла нещасному Кокоріну відрікатись од кохання! Справа, здається, набувала зовсім іншого значення й забарвлення.

Ахтирцев пригнічено застиг на тротуарі, некрасиво втягнувши голову в плечі (сутулий, безперечно сутулий, переконався Ераст Петрович), а тим часом фаетон поволі віз єгипетську царицю в бік Петровки. Треба було щось вирішувати, і Фандорін, розміркувавши, що студент усе одно тепер нікуди не дінеться, махнув на нього рукою — побіг уперед, на розі Великої Дмитрівки вишикувався ряд візницьких дрожок.

— Поліція, — шепнув він сонному ванькові в картузі й ватному каптані. — Швидко за тим екіпажем! Ворушись же! Та не бійся, отримаєш сповна.