Аґата Крісті - Небезпека «Дому на околиці»

Власник закладу умить зробився балакучим. Це найдивніша річ, яку він будь-коли бачив! І поринув у технічні подробиці. Я, на жаль, із технікою не дружу, а Пуаро, підозрюю, навіть до мене далеко. Але все ж певні факти проступили з усією очевидністю: автомобіль пошкодили, і спричинити таку поломку нескладно, це займе всього нічого часу.

– Ну от і все, – підсумував Пуаро, коли ми неквапливо простували пріч. – Маленька Нік мала рацію, а багатій мсьє Лазарус помилявся. Гастінґсе, друже мій, усе це дуже цікаво.

– І що ми тепер робитимемо?

– Зазирнемо на пошту й дамо телеграму, якщо тільки встигнемо.

– Телеграму? – обнадієно перепитав я.

– Так, – замислено підтвердив детектив, – телеграму.

Поштове відділення ще працювало. Пуаро склав свою телеграму й відправив її, не вдостоївши мене поясненнями щодо змісту. Відчуваючи, що він хоче почути моє запитання, я старанно утримувався від того, щоб його поставити.

– Прикро, що завтра неділя, – зауважив мій друг, коли ми поволі поверталися до готелю. – І тепер відвідати мсьє Вайза вийде хіба в понеділок уранці.

– Його можна розшукати і за приватною адресою.

– Звісно. Але саме цього мені вкрай не хотілося б. Я волів би, насамперед, отримати у нього професійну консультацію і вже під цим кутом зору складати присуд про нього.

– Так, – задумливо погодився я. – Гадаю, це було б найкраще.

– Наприклад, відповідь на одне маленьке запитаннячко могла б важити дуже багато. Якщо сьогодні вдень, о пів на першу, мсьє Чарльз Вайз був у своїй конторі, значить, не він зробив той постріл у саду готелю «Маджестик».

– А чи не варто нам перевірити алібі решти з тієї трійці в готелі?

– Оце вже значно складніше. Одному з них було досить неважко залишити на кілька хвилин товариство, швиденько вийти крізь якесь із незліченних французьких вікон, – у вестибюлі, курильній, вітальні або читальні, – хутко проскочити під прикриттям туди, де має проходити дівчина, а далі постріл і поспішний відхід. Mon ami , наразі ми навіть не певні, чи всі дійові особи п’єси вже з’явилися на сцені. Є ж бо ще й церемонна Еллен та її поки що невидимий чоловік. Обоє проживають у домі і – а звідки нам знати? – могли затамувати образу на нашу маленьку мадемуазель. Або навіть ті невідомі австралійці зі сторожки. А можуть знайтися й інші, друзі чи знайомі міс Баклі, яких та не має причини підозрювати, тож ні словом про них не згадала. Я мимоволі відчуваю, Гастінґсе, наче за всім цим щось криється – таке, що поки не випливло на світ Божий. Є в мене невеличка підозра, наче міс Баклі не сказала нам усього, що знає.

– Гадаєте, вона щось приховує?

– Так.

– Може, має на думці не вмішувати когось?

Пуаро вкрай енергійно похитав головою.

– Ні-ні. У цьому сенсі в мене склалося враження, наче вона була з нами цілковито відвертою. Не маю сумніву, що про замахи на своє життя дівчина розповіла нам усе, що знає. Але є ще дещо – те, що, на її думку, взагалі ніяк не пов’язане з ними. І я хотів би довідатися, що ж це за «дещо» таке. Бо я – з усією скромністю хай буде сказано – незрівнянно розумніший, ніж une petite comme ça [40] Крихітка, на подобу цієї ( фр. ). . Я, Еркюль Пуаро, можу вгледіти зв’язок там, де вона не бачить анінайменшого. І це, чого доброго, дасть мені необхідний ключ. Бо я вам, Гастінґсе, заявляю щиро й смиренно, що наразі, як мовиться у вашої нації моряків, «не бачу землі». І доки не вловлю за всім цим проблиску хоч якоїсь причинності , доти і блукатиму в темряві. За цією справою неминуче щось криється – певний фактор, який я не можу вхопити. Що це? Je me demande ça sans cesse . Qu ’ est-ce que c ’ est ? [41] Запитую я себе без угаву. Що це? ( фр. ).

– З’ясуєте… – заспокійливо сказав я.

– От тільки чи не запізно? – похмуро промовив він.

Того вечора в готелі влаштували танці. Нік Баклі вечеряла там із друзями і весело помахала нам на знак привітання.

Убрана вона була в яскраво-червону вечірню сукню вільного крою, шифоновий поділ якої підмітав підлогу, а над вирізом здіймалися білі плечі та шия, увінчані невеликою темноволосою зухвало скинутою голівкою.

– Заворожливе чортеня, – кинув я.

– І який контраст із подругою, еге ж?

Фредеріка Райс була в білому. Вона танцювала із млосною, апатичною грацією, яка різнилася зі жвавістю Нік, наче небо й земля.

– Вона дуже вродлива, – зненацька зауважив Пуаро.

– Хто? Наша Нік?