Аґата Крісті - Небезпека «Дому на околиці»

– У понеділок… а сьогодні субота. Так-так. Тепер, мадемуазель, поговоримо про ваших друзів, скажімо, тих, з якими ви сьогодні ланчували?

– Ну, Фреді Райс – це та білявка – моя, напевно, найкраща подруга. Життя в неї не склалося: вискочила за худобину – п’яницю, наркомана й узагалі неописа́нного придурка. Довелося піти від нього рік чи два тому. Відтоді й тиняється, як неприкаяна. Я щиро бажаю їй отримати розлучення й вийти за Джима Лазаруса.

– Лазаруса? Це часом не родич антиквара з Бонд-стріт?

– Так, Джим – його єдиний син. Грошей у нього, звісно, кури не клюють. Бачили оту його машину? Він, звісна річ, єврей, але дуже пристойний хлопчина. І сильно прив’язаний до Фреді. Вони ледь не скрізь з’являються разом. Вік-енд вони пробудуть у «Маджестику», а в понеділок завітають сюди на вечірку.

– А як же чоловік місіс Райс?

– Той недоумок? О, він давненько ніде не з’являється. Ніхто не може сказати, куди він подівся. І це ставить Фреді у страшенно лажове становище. Не розлучиться ж вона з чоловіком, який невідомо де.

– Évidemment ! [29] Звісно ( фр. ).

– Бідолашна Фреді, – у заду́мі мовила Нік, – безталанниця. Якось усе вже майже владналося. Вона виловила чоловіка й поставила перед фактом, а той сказав, що нітрохи не проти, от тільки йому банально бракує готівки, щоб привести якусь повію в готель [30] Для отримання доказів подружньої зради і, як наслідок, уможливлення акту розлучення. . Усе скінчилося тим, що Фреді розщедрилася, а той узяв грошики – і тільки його й бачили. І досі ні слуху ні духу. Вчинив, як падлюка – ось як це називається.

– Боже милосердний! – вигукнув я.

– Мій друг Гастінґс шокований, – пояснив Пуаро. – Вам, мадемуазель, варто бути обачнішою. Розумієте, він старомодний. Тільки-но повернувся з «відкритих всім вітрам просторів прерій», чи як їх там називають, і ще тільки має познайомитися з прозою наших днів.

– А що? Нема тут чого шокуватися… – сказала міс Баклі, зробивши великі очі. – Ну тобто всім відомо, що такі людці трапляються, хіба не так? А все ж я називаю їхні фокуси паскудством. Горопашній Фреді стало тоді так збіса скрутно, що вона не знала, куди й дітися.

– Так, так, зовсім негарна історія. А що ваш інший приятель, мадемуазель, славний старпом Челленджер?

– Джордж? Його я знаю все життя… ну, останні років п’ять точно. Він хороший хлоп.

– І хоче, щоб ви пішли за нього, еге ж?

– Час від часу він заводить про це мову – перед світанком чи після другої склянки портвейну.

– Але ви жорстокосерда й невблаганна.

– Яке пуття могло б вийти з того, якби Джордж і я побралися? Ми з ним обоє зосталися на бобах. А ще із Джорджем від нудьги помреш. Усі ці його «командний дух» і «старе добре виховання». Йому ж бо, зрештою, без п’яти хвилин сорок.

Від такого зауваження мене дещицю пересмикнуло.

– Він, власне, вже однією ногою в могилі, – сказав на це Пуаро. – О, мадемуазель, не зважайте на мене. Я старий пень, ніхто і звуть мене ніяк. А зараз розкажіть мені детальніше про всі ті випадковості. Наприклад, про історію з картиною…

– Її знов повісили на місце, на новому шнурі. Можна піти і подивитися, коли хочете.

Нік вивела нас із кімнати, і ми подалися за нею. Картина, про яку йшлося, становила собою олійне полотно у важкій рамі й висіла прямо над узголів’ям.

Пробурмотівши «З вашого дозволу, мадемуазель», Пуаро скинув туфлі й заліз на постелю. Він уважно оглянув картину та шнур, обережно з’ясував її вагу й, вишукано насупившись, спустився.

– Щоб таке звалилося на голову – ну ні, тут приємного мало. А шнур, на якому вона висіла раніше, був, як і цей, дротяним кабелем?

– Так, але тоншим. Цього разу я звеліла взяти цупкіший.

– Вас можна зрозуміти. А ви оглядали розрив? Його краї були потерті?

– Здається, так, та я не надто придивлялася. Чого б це раптом?

– Цілком слушно. Як ви кажете, чого б це раптом? А все ж мені б дуже хотілося поглянути на той шнур. Він десь у вас зберігся?

– Обривки так і лишалися на картині. Гадаю, чоловік, який чіпляв новий, просто зняв і викинув зношений.

– Шкода. Хотів би я побачити його.

– Ви все ж не думаєте, наче йдеться про звичайну випадковість? Але ж іншого пояснення й бути не може.

– Це могла бути й випадковість, тут неможливо сказати напевне. А от пошкоджені гальма у вашій машині – їх на випадковість не спишеш. Як і той камінь, що скотився з кручі. Я бажав би подивитися, де саме це сталося.

Нік вивела нас у парк і підвела до краю стрімчака. Внизу, під нами, блищала синява моря. До нього крутою скелею спускалася важкопрохідна стежина. Міс Баклі показала точне місце, де трапився інцидент, і Пуаро задумливо кивнув. А відтак запитав: