Аґата Крісті - Небезпека «Дому на околиці»

– На операцію. Апендицит видаляти. Хтось був сказав, що мені варто скласти заповіт, от я і склала. Зате відчула себе не абиким.

– І які ж він містить розпорядження?

– Будинок я залишила Чарльзові. Ну а крім нього, мало що могла заповісти, однак усе, що все-таки знайшлося, залишила Фреді. Хоча мені, зрештою, здається, що… як це їх?.. боргові зобов’язання перевищують вартість спадщини.

Пуаро з відсутнім виглядом кивнув.

– Тепер я, мадемуазель, піду. Au revoir [33] До зустрічі ( фр. ). . Пильнуйте.

– Чого? – спитала та.

– Ви дівчина розумна, думайте сама. Так, це найвразливіший момент – звідки ж очікувати небезпеки? Хтозна. Але довіртеся мені, мадемуазель. За кілька днів я докопаюся до правди.

– А доти остерігайтеся отрути, бомб, пострілів із револьвера, автомобільних аварій і стріл, вмочених у потаємне зілля індіанців із Південної Америки, – докінчила гостроязика міс Баклі.

– Мадемуазель, не насміхайтеся над собою, – серйозно сказав Пуаро.

Дійшовши до дверей, він зупинився й запитав:

– До речі, скільки пропонував містер Лазарус за портрет вашого дідуся?

– П’ятдесят фунтів.

– Ого! – вигукнув детектив, озирнувшись, і пильно подивився на темне, похмуре лице над каміном.

– Але, як я вам і казала, мені не хочеться продавати старого.

– Авжеж, – замислено промовив мій друг. – Авжеж, я розумію.

– Пуаро, – сказав я, щойно ми вийшли на дорогу. – Є одна річ, про яку вам треба знати.

– І що ж це за річ, mon ami ?

Я переповів йому те, що почув від місіс Райс, мовляв, із машиною проблем не було.

– Tiens! C ’ est interesant, ça [34] От тобі й маєш! Це цікаво ( фр. ). . Існує, звісно, тип марнославних істериків, які прагнуть привернути увагу до своєї особи чудесним уникненням гаданої смерті й розповідатимуть вам дивовижні історії про те, чого ніколи не бувало! Так, він добре відомий, цей тип. Такі люди навіть здатні заподіяти собі серйозні тілесні ушкодження для підкріплення цих своїх вигадок.

– Ви ж не думаєте, наче…

– Мадемуазель Нік одна з них? Ну, ні. Ви ж помітили, Гастінґсе, з якими величезними труднощами нам вдалося переконати її в реальності небезпеки? І як вона до самого кінця ламала комедію напівіронічного скепсису? Вона у своєму репертуарі, ця крихітка, як і все її покоління. Але слова мадам Райс викликають цікавість. Чому вона таке сказала? Нащо, навіть якби це була правда? Якийсь непотрібний крок, ба навіть gauche [35] Незграбний ( фр. ). .

– Так, – погодився я, – ви маєте рацію. Як на мене, цілком безпричинний. Приплела це до розмови ні до ладу ні до прикладу…

– Дивно. Так, дуже дивно. Люблю, коли вони з’являються – такі ось чудернацькі фактики. Вони важливі, бо вказують шлях.

– Шлях?.. І куди ж він веде?

– Оце ви спитали, як в око влучили, славний мій Гастінґсе. Куди? А й справді, куди? Гай-гай, цього ми не дізнаємося, аж доки не здолаємо його!

– Скажіть, Пуаро, – поцікавився я, – чому ви наполягли на приїзді кузини?

Детектив, спинившись від хвилювання, посварився на мене пальцем.

– Ви тільки подумайте! – вигукнув він. – Замисліться на хвилиночку, Гастінґсе! Яку фору має зловмисник! Як міцно в нас зв’язані руки! Відшукати вбивцю, коли злочин уже скоєно – c ’ est tout simple ! [36] Це надто просто ( фр. ). Чи принаймні це просто для такого вмільця, як я. Нападник, так би мовити, ставить свій підпис під скоєним. Але тут злочин іще не відбувся, навіть більше: нам його і не треба. А розслідувати ще не скоєне вбивство – це й справді становить неабиякі труднощі. Яка наша найперша мета? Убезпечити мадемуазель. А це нелегко, Гастінґсе. Ні, аніскілечки не легко! Ми не можемо пильнувати над нею вдень і вночі чи хоч би прислати полісмена у формених черевиках, який робитиме те саме за нас. У спальні молодої дами нічний пост не влаштуєш. Це не справа, а суцільні палки в колеса! Ми можемо зробити лиш одне – ускладнити вбивці завдання. Звеліти мадемуазель остерігатися і приставити до неї безстороннього свідка. Щоб обійти ці дві перешкоди, знадобиться непересічний розум.

Він змовк, а відтак зовсім іншим тоном додав:

– Але чого я боюся, Гастінґсе…

– Ну-ну?

– Чого я боюся, то це того, що вбивця і справді має непересічний розум.

– Пуаро, – сказав я, – ви змушуєте мене всерйоз нервувати.

– Я й сам нервуюся. Послухайте, друже мій, та газета… тутешній «Віклі геральд»… Вона була розгорнута й загнута – на чому б ви думали? На коротенькій замітці, у якій зазначалося: «Серед поточних постояльців готелю «Маджестик» значаться Еркюль Пуаро та капітан Гастінґс». Припустимо, просто припустимо, що хтось прочитав цю звістку. Він знає моє ім’я – воно відоме кожному…