Агата Кристи - Чому не Еванс?

От де Мойра проявила справжню відвагу, то це в котеджі. Почувши нагорі шум, вона здогадалася, що мене вивели з гри, швидко вколола собі велику дозу морфію і лягла на ліжко. Коли ви всі пішли до телефона, вона просковзнула на горище й звільнила мене. Потім почав діяти морфій, і на момент прибуття лікаря Мойра вже глибоко спала.

А втім, вона нервувала. Боялася, що ви доберетеся до Еванс і дізнаєтеся все про заповіт і самогубство Севеджа. Вона також боялася, що перед поїздкою в Марчболт Карстерс написав Еванс. Мойра вдала, що їде до лондонської лікарні. Натомість – помчала в Марчболт, і тут раптом ви! Її хвилювало тільки одне: спекатися вас. Метод вона обрала грубий, але думаю, що їй і це зійшло б із рук. Сумніваюся, що офіціантка змогла б потім багато розповісти про жінку, яка прийшла разом з вами. Мойра повернулася б у Лондон і залягла б на дно в лікарні. Без Вас із Боббі все це швидко вляглося б.

Але Ви зловили її на гарячому – і вона втратила голову. На суді Мойра вплутала у справу мене , уявляєте!

Я почав уже трохи стомлюватися від неї…

Однак навіть не здогадувався, що вона про це знає.

Розумієте, усі гроші — мої гроші, опинилися в її руках! Але якби я з нею одружився, то вона ще швидше набридла б мені! Я люблю розмаїття.

Отже, я починаю життя заново…

А все через Вас і цього гидкого Боббі Джонса. Та я не сумніваюся, що з усім упораюся добре!

А може, погано , а не добре?

Адже я ще не позбувся своїх недоліків.

Але я точно знаю: якщо не вдається спочатку, треба пробувати, пробувати, пробувати знову й знову.

Прощавайте, люба, чи, може, au revoir. Шляхи Господні несповідимі, чи не так?

Ваш заклятий ворог, великий і жахливий злочинець,

Роджер Бассінґтон-ффренч

Боббі простягнув листа Френкі, і та, зітхнувши, його взяла.

– Він дійсно дуже незвичайна людина, – промовила вона.

– Так, він тобі одразу сподобався, – холодно завважив Боббі.

– У нього така харизма… – сказала Френкі. – І в Мойри теж, – додала вона.

Боббі почервонів.

– Хіба не дивно, що весь цей час ключ до розгадки ховався в будинку вікарія? – запитав він. – Ти ж знаєш, що Карстерс таки написав Еванс, тобто місіс Робертс?

Дівчина кивнула.

– Написав, що збирається приїхати, бо йому потрібна інформація про місіс Темплтон. Він вважав, що вона скоїла серйозні злочини в кількох країнах світу і що поліція може зацікавитися нею.

– Але коли його зіштовхнули зі скелі, то Еванс не збагнула, що тут щось є, – з гіркотою промовив Боббі.

– Це тому, що загиблого впізнали як Прітчарда, – пояснила Френкі. – Цей трюк із упізнанням був дуже доречним. Якщо загинув чоловік на прізвище Прітчард, то хіба це міг бути Карстерс? Так працює звичайний розум.

– Цікаво те, що вона впізнала Кеймана, – вів далі Боббі. – Мигцем побачила його, коли містер Робертс впускав того до будинку, і запитала, хто це. Робертс відповів, що то містер Кейман, а вона здивувалася: «Це ж треба, він як дві краплі води схожий на чоловіка, у якого я працювала».

– Неймовірно, – сказала Френкі. – А втім, навіть Бассінґтон-ффренч видав себе раз чи двічі, – вела вона далі. – А я, ідіотка, усе проґавила.

– Не може бути.

– Може. Коли Сильвія сказала, що чоловік на фото в газеті нагадував Карстерса, Роджер відповів, що вони не дуже схожі. Отже, він бачив обличчя загиблого. А пізніше сказав мені, що не підіймав носовичка.

– А як ти здогадалася про Мойру, Френкі?

– Думаю, це опис місіс Темплтон мене наштовхнув, – задумливо промовила вона. – Усі казали «така мила, така мила». На місіс Кейман це було не схоже. Ніхто з прислуги не назвав би її «милою». А потім, коли ми прийшли до будинку вікарія й побачили там Мойру, в голові у мене промайнуло: «А що як місіс Темплтон – це Мойра?»

– Яка ж ти розумна.

– Мені так шкода Сильвії, – сказала Френкі. – Тепер, коли Мойра втягнула в розслідування Роджера, вона отримала надмір небажаної уваги. Але доктор Ніколсон дбає про неї, і я не здивуюся, якщо вони врешті-решт будуть разом.

– Здається, усе завершилося щасливо, – підсумував Боббі. – У Беджера в гаражі все добре – завдяки твоєму батькові. І завдяки йому ж таки я маю цю чудову роботу.

– А це чудова робота?

– Керувати кавовою плантацією в Кенії за величезну зарплатню? Ще й яка чудова! Я про таке міг лише мріяти.

Боббі помовчав.