Агата Кристи - Чому не Еванс?

– Темплтон?! – вигукнув Боббі.

– Поглянь на неї! – скрикнула Френкі. – Якщо вона це заперечуватиме, поведемо її до будинку твого батька й запитаємо в місіс Робертс.

Боббі глянув в обличчя Мойрі. Він бачив, як це загадкове сумне личко спотворює демонічна лють. Красивий ротик розтулився, і з нього ринув потік бруду й страшних прокльонів.

Вона почала щось шукати у своїй сумочці.

Боббі, хоча й був шокований, швидко зреагував. Він схопив Мойру за руку й перевів дуло пістолета вгору.

Куля пролетіла над головою Френкі й застрягла в стіні кав’ярні «Орієнт».

Уперше за весь час існування закладу офіціантка вчинила правильно.

Вона вибігла на вулицю з криками:

– Допоможіть! Убивають! Поліція!

Минуло кілька тижнів.

Френкі отримала листа зі штампом однієї не дуже відомої південноамериканської республіки.

Вона прочитала його і передала Боббі.

Там було написано:

Люба Френкі! Щиро вітаю Вас! Ви і цей Ваш молодий морячок зруйнували плани всього мого життя. А я ж так ретельно все продумав.

Вам цікаво дізнатися, як усе було? Моя спільниця видала мене з тельбухами (аби дошкулити – жінки вічно хочуть комусь дошкулити!), тож навіть найвідвертіші мої зізнання гірше вже не зроблять. До того ж я починаю нове життя. Роджера Бассінґтона-ффренча більше немає.

Мабуть, правду казали про те, що я паршива вівця в роду. Навіть в Оксфорді примудрився начудити. Дурний вчинок, приречений на викриття. Батько тоді не відмовився від мене. Однак відправив до колоній.

Там я майже одразу знюхався з Мойрою та її компанією. Вона була міцним горішком. У п’ятнадцять років стала справжньою злочинницею. Коли ми зустрілися, у неї якраз були труднощі. Американська поліція сіла їй на хвіст.

Ми подобалися одне одному. Вирішили бути разом, але спершу треба було дещо провернути.

Перший пункт плану – Мойра має вийти заміж за Ніколсона. Так вона зможе переїхати на інший кінець світу. І поліція не знайде її. Ніколсон саме збирався до Англії, щоб там відкрити лікарню для пацієнтів з нервовими розладами. Він шукав підхожий недорогий будинок. Мойра привела його в «Ґрендж».

Вона досі була пов’язана з бандою та наркоторгівлею. Ніколсон допомагав їй, сам того не розуміючи.

Я завжди мав на меті дві речі. Хотів стати власником «Мерровей-корту» і мати багато грошей. Бассінґтони-ффренчі відігравали в державі велику роль за часів Карла ІІ, але суттєво втратили позиції. Я ж міг би повернути собі важливу роль. Та мені були потрібні гроші.

Мойра кілька разів їздила до Канади «побачитися з друзями». Ніколсон обожнював її, тож вірив кожному слову. Та й не він один. Оскільки наркоторгівля ускладнювала їй життя, Мойра подорожувала під різними іменами. Коли зустрілася з Севеджем, її звали місіс Темплтон. Вона знала все про Севеджа та його надзвичайні статки й щосили намагалася йому сподобатися. Він повівся, але не втратив здорового глузду.

Однак ми розробили план. Вам і самим чудово відомо, який. Чоловік, що Ви його знаєте як Кеймана, грав роль байдужого містера Темплтона. Севеджа кілька разів запрошували пожити до «Тюдор-котеджу». З третьої спроби план вдалося реалізувати. Не вдаватимуся в подробиці – Ви самі знаєте. Усе пройшло як по маслу. Мойра отримала гроші й начебто поїхала за кордон, а насправді – до Стеверлі, у «Ґрендж».

А тим часом я вдосконалював власний план. Генрі й Томмі треба було прибрати з дороги. З Томмі мені не таланило. Кілька прекрасно продуманих «нещасних випадків» зірвалися. Вигадувати щось подібне для Генрі мені не хотілося. Після одного неприємного випадку на полюванні в нього почалися ревматичні болі. Я дав йому морфій. Він наївно його вжив. Генрі взагалі був наївний. Невдовзі він став залежним. Ми планували відправити його в «Ґрендж», де він «скоїть самогубство» або помре від передозування. Про це мусила подбати Мойра. Я мав лишитися осторонь.

Але раптом у наші плани втрутився Карстерс. Здається, Севедж писав йому з корабля про місіс Темплтон. Він навіть приклав до листа її фотографію. Незабаром Карстерс вирушив у мисливську подорож до Африки. Повернувшись звідти й дізнавшись про смерть Севеджа та його заповіт, він не повірив, що таке могло статися. Уся ця історія здавалася йому підозрілою. Він був певен, що Севедж не боявся смерті, і не вірив, що той мав якусь особливу фобію щодо раку. Формулювання заповіту також змусили його засумніватися в авторстві. Севедж був головатим бізнесменом і, хоч, імовірно, пішов би на інтрижку з симпатичною жінкою, навряд чи, на думку Карстерса, залишив би величезну суму їй, а решту – благодійним організаціям. Благодійність була моєю ідеєю. Це звучало так респектабельно і вселяло довіру.