Агата Кристи - Чому не Еванс?

– І кому ти лишила свій статок?

– Тобі.

– Трохи нерозумно, тобі не здається? Якщо Роджерові Бассінґтону-ффренчу вдасться скинути тебе в прірву, мене можуть повісити за це!

– Я про це не подумала, – відказала дівчина. – Так от, я розповідала про те, що містер Севедж страшенно розхвилювався і змусив містера Елфорда скласти заповіт на місці, а тоді викликав куховарку й садівника як свідків. Потім містер Елфорд забрав заповіт на зберігання.

– Певно, підробку і справді можна відкинути, – погодився Боббі.

– Так, знаю. Неможливо припустити підробку, коли на власні очі бачиш людину. Що ж до вбивства, то зараз про це буде важко щось дізнатися. Лікар, до якого тоді зверталися, помер. А той учорашній працює тут лише два місяці.

– Щось тут забагато смертей на квадратний метр, – зауважив молодик.

– Чому? Хто ще помер?

– Альберт Мір.

– Думаєш, їх усіх прибрали?

– Це вже скидається на масове вбивство. Дозволимо собі дрібку сумнівів щодо Альберта Міра. Йому, бідоласі, було сімдесят два.

– Гаразд, – сказала Френкі. – Виношу вердикт: природна смерть. А що там із Розою Чадлі, вдалося щось дізнатися?

– Так, після Темплтонів вона поїхала працювати на північ Англії, але потім повернулася й вийшла заміж за тутешнього чоловіка, з яким зустрічалася останні сімнадцять років. На жаль, у цієї Рози, здається, не всі вдома. Нічого ні про кого не пам’ятає. Може, ти зможеш якось її розпитати?

– Спробую, – погодилася дівчина. – Дивакуваті люди – моя спеціалізація. До речі, а де Беджер?

– Господи! Я ж геть забув про нього, – відказав Боббі.

Він пішов у номер і повернувся за кілька хвилин.

– Він досі спав, – пояснив. – Уже встає. Покоївка намагалася розбудити його чотири рази, але все марно.

– Тоді побалакаємо з твоєю дивакуватою Розою, – запропонувала Френкі, підводячись. – А потім я мушу купити зубну щітку, нічну сорочку, губку й деякі інші речі, необхідні цивілізованій людині. Минулої ночі я майже возз’єдналася з Природою, тож не думала про них. Просто скинула верхній одяг й упала на ліжко.

– Знаю, – сказав Боббі. – Я зробив так само.

– Поїхали до Рози Чадлі, – нагадала Френкі.

Роза Чадлі, тепер місіс Пратт, жила в маленькому котеджі, з купою меблів та порцелянових собачок. Сама місіс Пратт була на вигляд недалекою жінкою з розкішними пропорціями, риб’ячими очима й усіма ознаками збільшених аденоїдів.

– Бачите, ми повернулися, – безтурботно промовив Боббі.

Місіс Пратт важко дихала й байдужо дивилася на них обох.

– Ми так зацікавилися, коли дізналися, що ви працювали в місіс Темплтон, – пояснила Френкі.

– Так, мем, – відказала місіс Пратт.

– Вона, здається, тепер за кордоном, – вела далі Френкі, намагаючись вдати, що близько знає родину.

– Я чула, що ніби за кордоном, – підтвердила місіс Пратт.

– Ви якийсь час провели з нею, так? – запитала Френкі.

– Який час, мем?

– Певний час із місіс Темплтон, – проказала дівчина чітко й повільно.

– Я б так не сказала, мем. Лише два місяці.

– О! Я думала, ви довше в них працювали.

– То була Ґледіс, мем. Покоївка. Вона жила в них пів року.

– Вас було двоє?

– Так. Вона – покоївка, а я куховарка.

– І ви були там, коли помер містер Севедж?

– Що кажете, мем?

– Ви були там, коли помер містер Севедж?

– Містер Темплтон не помер, принаймні я такого не знаю. Він поїхав за кордон.

– Не Темплтон, а Севедж, – підказав Боббі.

Місіс Пратт дивилася на нього порожніми очима.

– Джентльмен, який лишив місіс Темплтон усі гроші, – сказала Френкі.

Промінчик розуміння пробіг обличчям жінки.

– О, так! Джентльмен, про якого було дізнання.

– Точно! – підтвердила Френкі, підбадьорена своїм успіхом. – Він часто гостював у них, так?

– От цього не можу напевне сказати, мем. Я тоді щойно влаштувалася, розумієте. Ґледіс має знати.

– Але ви були свідком, коли він складав заповіт, чи не так?

Місіс Пратт не розуміла.

– Ви пішли й подивилися, як він підписує документ, і теж його підписали.

Знову промінчик.

– Так, мем. Ми з Альбертом. Я такого ніколи раніше не робила, і мені це не сподобалося. Я сказала Ґледіс, що не люблю підписувати папери, і це вже точно, але Ґледіс запевнила, що все буде добре, тому що містер Елфорд був там, а він хороший джентльмен, до того ж нотаріус.

– І що саме там сталося? – запитав Боббі.

– Що, сер?

– Хто покликав вас, щоб ви розписалися? – запитала Френкі.

– Господиня, мем. Вона прийшла на кухню і сказала, щоб я пішла надвір і покликала Альберта, а потім ми разом прийшли в найкращу спальню – господиня звільнила її напередодні приїзду того містера… ем… джентльмена. Там, на ліжку, сидів той джентльмен. Він здавався дуже хворим. Я його раніше не бачила. Але вигляд у нього був жахливий. Містер Елфорд також був там, говорив дуже чемно, пояснив, що мені нема чого боятися і що треба просто розписатися там, де розписався той джентльмен. Я так і зробила, а тоді дописала «куховарка» після підпису. А потім те саме зробив і Альберт, а я повернулася до Ґледіс. Я вся тремтіла й сказала, що ніколи не бачила, щоб людина була так схожа на мертвяка, а Ґледіс сказала, що минулого вечора в нього був нормальний вигляд і що, мабуть, щось у Лондоні засмутило його. Він поїхав у Лондон дуже рано, ще до того, як усі прокинулися. А потім я сказала Ґледіс про те, що мені не сподобалося розписуватися, а вона заспокоїла мене тим, що поряд був містер Елфорд.