Агата Кристи - Чому не Еванс?

Усі мовчали, тож чоловік повів далі розважливим тоном:

– Виходить, цей раунд за вами. Украй неочікувано й неймовірно сумно. Я думав, що мені вдасться вас усіх обдурити.

– Ви обдурили мене, – озвалася Френкі. – Це ж ви підробили почерк Боббі?

– У мене особливий талант, – скромно відповів Роджер.

– А що ви зробили з Боббі?

Лежачи горілиць і мило посміхаючись, Роджер, здавалося, насолоджувався, розповідаючи їм, що і як зробив.

– Я знав, що він подасться у «Ґрендж». Мені довелося лише підстерегти його в кущах біля стежки. Я був у нього за спиною, коли він сховався там після незграбного падіння з дерева. Я зачекав, доки метушня вляглася, а потім гепнув його по потилиці мішком із піском. Усе, що мені залишалося зробити, – донести його до машини, запхати в багажник і привезти сюди. Я був удома ще до ранку.

– А Мойра? – запитав Боббі. – Її ви теж кудись заманили?

Роджер засміявся. Скидалося на те, що запитання його потішило.

– Уміння підробляти почерк – цінний талант, любий містере Джонс.

– Падло, – відказав той.

Тут утрутилася Френкі. У неї зоставалося ще багато запитань, а Роджер, здавалося, був налаштований відповідати.

– Чому ви перевдяглися в Ніколсона? – запитала вона.

– А й справді, чому? – мовив їхній полонений, ніби й сам уже не знав. – Частково тому, що мене тішила можливість розіграти вас обох. Ви були настільки впевнені, що Ніколсон по вуха загруз у злочинах. – Він розсміявся, а Френкі почервоніла. – Лише тому, що він улаштував вам допит про подробиці вашої аварії, як справжній сноб. Це одна з його обурливих примх – любов до деталей.

– А насправді він ні в чому не винен? – повільно промовила дівчина.

– Безгрішний, як дитя, – відказав Роджер. – Але він допоміг мені дещо зрозуміти, привернувши мою увагу до вашої аварії. Це та ще один випадок змусили мене вважати, що не така вже ви біла й пухнаста, як здавалося на позір. Коли ви телефонували водієві, я стояв поряд і почув, як він назвав вас «Френкі». У мене хороший слух. Я сказав, що збирався з вами в місто, але ви зітхнули з полегшенням, щойно я передумав. А потім… – Він замовк і, як міг, стенув плечима. – Було весело спостерігати за тим, як ви обробляєте Ніколсона. Він безневинний старий осел, але зовні дійсно скидається на божевільних професорів із фільмів жахів. Я подумав, що можу підтримати вашу ілюзію. Однак ніколи не знаєш, як усе складеться. Навіть найретельніші плани часом летять шкереберть, про що й свідчить моє становище.

– Ви мусите дещо прояснити нам, – сказала Френкі. – Я просто вмираю від цікавості. Хто такий Еванс?

– О! – здивувався Бассінґтон-ффренч. – То ви не знаєте?

Він посміхнувся, а потім голосно розсміявся.

– Потішно, – промовив, заспокоївшись. – Якими ж дурнями бувають люди.

– Це ви про нас? – запитала дівчина.

– Ні, – відповів Роджер. – Цього разу про себе. Послухайте, якщо ви не знаєте, хто такий Еванс, я краще промовчу. Залишу собі цю маленьку таємницю.

Цікавий поворот. Козирі були в їхніх руках, та якимось чином Бассінґтон-ффренч не дав їм скористатися ними. Зв’язаний полонений, що лежав на підлозі, і досі володів ситуацією.

– І що ж ви збираєтеся робити далі? – поцікавився він.

Про це ніхто ще не встиг подумати. Боббі пробурмотів щось непевне про поліцію.

– Прекрасне рішення, – жваво промовив Роджер. – Викличте поліцію і здайте злочинця. Мабуть, мене судитимуть за викрадення. Тут уже я не виправдаюся. – Він глянув на Френкі. – Зізнаюся в злочинній пристрасті.

Дівчина почервоніла.

– А як же вбивства? – запитала вона.

– Дорогенькі, у вас немає доказів. Жоднісіньких! Обміркуйте все як слід. Жодних!

– Беджере, – сказав Боббі. – Залишся тут і приглянь за ним. Я спущуся вниз і викличу поліцію.

– Будь обережний, – порадила Френкі. – Хтозна, скільки їх у будинку.

– Більше нікого немає, – втрутився Роджер. – Я провернув усе самотужки.

– А я не готовий вірити на слово, – буркнув Боббі.

Він нахилився і перевірив вузли.

– Усе гаразд, – сказав молодик. – Вузли міцні. Униз підемо разом. Двері можна замкнути.

– Недовірливий, просто жах, – мовив Роджер. – У мене в кишені пістолет. Вам він може додати впевненості, а мені в моєму становищі не знадобиться.

Ігноруючи глузливий тон полоненого, Боббі нахилився й дістав зброю.

– Як мило, що ви про це згадали, – сказав він. – Мене це й справді заспокоїть.

– От і добре, – кинув Роджер. – До речі, він заряджений.

Боббі взяв свічку, і всі троє пішли з горища, лишивши Роджера на підлозі.