Агата Кристи - Чому не Еванс?

– Ти справжня леді! – підтримав її Боббі. – Так, а тепер сядемо й усе обговоримо. Я хочу знати, яким дивом Беджер залетів у це вікно.

– Ну, р-р-р-розумієш, – став розповідати його друг, – коли ти поїхав, у мене почалися проблеми.

Тут він замовк. Але поволі з нього витягли все: з’явилися борги, кредитори, застави – типова катастрофа в стилі Беджера. Боббі поїхав, не зоставивши йому адреси. Сказав лише, що подасться на «Бентлі» до Стеверлі. Тож Беджер вирушив у Стеверлі.

– Я п-п-п-подумав, може, ти п-п-п-позичиш мені п’ятірку, – пояснив він.

Боббі стало соромно. Він погодився допомогти Беджерові з гаражем, приїхав у Лондон і одразу ж покинув його – утік із Френкі. Та відданий Беджер і тепер ні словом йому не дорікнув.

Беджер не хотів устрявати в загадкові справи Боббі, але був переконаний, що зелений «Бентлі» в Стеверлі не так уже й важко буде відшукати.

Власне, він побачив машину ще до того, як в’їхав у село. Вона стояла біля пабу – порожня.

– Т-т-т-тож я подумав, – вів далі Беджер, – ч-ч-ч-чому б не влаштувати тобі маленький сюрприз. На з-з-з-задньому сидінні лежали якісь речі, а п-п-п-поряд нікого не було. Я з-з-з-з-заліз і сховався під ними. Думав, що добряче тебе здивую!

Натомість Беджер здивувався сам, бо коли з пабу вийшов водій у зеленій лівреї, то виявилося, що це не Боббі. Обличчя чоловіка здалося Беджерові знайомим, але він не міг пригадати, звідки саме. Незнайомець сів у машину й поїхав собі геть.

Беджер був спантеличений. Він не знав, що далі робити. Пояснення й вибачення здавалися йому недоречними, та й не дуже повибачаєшся перед тим, хто жене на швидкості сто кілометрів на годину. Беджер вирішив залягти на дно й тихенько вислизнути, коли машина зупиниться.

Нарешті вони прибули сюди, до «Тюдор-котеджу». Водій заїхав у гараж. Лишивши машину в ньому, він вийшов і замкнув двері. Беджер опинився в пастці. На одній стіні гаража було маленьке віконечко, крізь яке він за пів години й угледів Френкі. Почув, як вона пугукала, і побачив, як потрапила до будинку.

Усе це здалося Беджерові вкрай загадковим. Він почав підозрювати, що тут щось не так. Хай там що, хлопець вирішив як слід усе оглянути й розібратися, що тут коїться.

За допомогою інструментів з гаража йому вдалося відімкнути замок, і він вирушив на розвідку. Вікна на першому поверсі були розбиті, але Беджер подумав, що якщо залізе на дах, то зможе зазирнути у вікна нагорі. Потрапити на дах не становило проблем. На гаражі була ринва, по якій легко було видертися на його дах, а вже звідти спокійнісінько перелізти на дах будинку. Виконуючи ці каскадерські трюки, Беджер наштовхнувся на горішнє вікно. Вага Беджера й закони природи зробили решту.

Боббі глибоко вдихнув, коли його друг закінчив оповідь.

– Дивовижно! – благоговійно промовив він. – Ти чудо, неймовірне чудо! Якби не ти, дорогий друже, ми з Френкі за годину були б трупами.

Молодик почав швидко переказувати Беджерові їхні з Френкі пригоди й раптом урвав розповідь.

– Хтось іде! Френкі, повертайся на своє місце. Настав момент здивувати нашого неперевершеного актора.

Дівчина сіла на розбитий стілець і вдала, що страждає. Тим часом двоє молодиків сховалися в домовленому місці. Кроки наблизилися, і в щілину під дверима пробилося світло. Ключ повернувся в замку, і двері прочинилися. Свічка вихопила з пітьми похнюплену Френкі на стільці. Тюремник ступив крок.

І тут на нього накинулися Беджер і Боббі.

Далі все відбувалося дуже швидко. Заскочений зненацька, чоловік упав горілиць. Свічка випала йому з рук. Френкі підхопила її, і вже за кілька секунд друзі стояли й зловтішно поглядали на свого бранця, зв’язаного мотузками, знятими з їхніх рук і ніг.

– Доброго вечора, містере Бассінґтон-ффренч, – промовив Боббі, і навіть якщо тріумф у його голосі звучав дещо ущипливо, то хто міг дорікнути йому? – Непогана нічка для похорону!

Чоловік лежав на підлозі й витріщався на них. Пенсне та капелюх злетіли з нього. Шансів прикинутися кимось іншим не було. На бровах іще виднівся грим, але все інше належало загалом привабливому й дещо безпорадному обличчю Роджера Бассінґтона-ффренча.

Він заговорив своїм приємним тенором, з інтонацією, підхожою для театральних монологів.

– Як цікаво. Я ж добре знав, що людина, зв’язана так, як були зв’язані ви, не здатна кинути черевик і розбити скло у вікні на стелі. Та через те, що черевик лежав на купі скла, я вирішив, що, хоча це й неможливо, вам це все-таки вдалося. Що ж, людський розум теж має межі.