Агата Кристи - Чому не Еванс?

Боббі замкнув двері й поклав ключ до кишені. Пістолет був у нього в руці.

– Я піду першим, – сказав він. – Треба поводитися обережно, щоб усе не зіпсувати.

– В-в-в-він д-д-д-дивний, чи не так? – промовив Беджер, кивнувши головою на замкнені двері.

– Уміє гідно програвати, – зауважила Френкі.

Чари цього привабливого чоловіка, Роджера Бассінґтона-ффренча, й досі діяли на неї.

Униз вони спустилися розхитаними сходами. У будинку було тихо. Боббі перехилився через поруччя. Телефон був у вітальні під ними.

– Краще спершу оглянути ці кімнати, щоб на нас не напали зненацька, – сказав він.

Беджер різкими рухами прочиняв кожні двері. Три з чотирьох спалень виявилися порожніми. У четвертій на ліжку вони вгледіли тендітну фігурку.

– Це Мойра! – скрикнула Френкі.

Усі зайшли в кімнату. Мойра була схожа на мертву, лише груди розмірено підіймалися й опускалися.

– Вона спить? – запитав Боббі.

– Мабуть, її теж чимось усипили, – сказала Френкі.

Вона роззирнулася. На маленькій емальованій таці біля вікна лежав шприц для підшкірних ін’єкцій. Поряд стояла спиртівка й підшкірна голка для морфію.

– Думаю, з нею все буде гаразд, – сказала дівчина. – Але все-таки знадобиться лікар.

– Ходімо вниз і зателефонуємо, – запропонував Боббі.

Вони спустилися у вітальню. Френкі боялася, що телефон не працює, але її страхи не справдилися. Їм легко вдалося зв’язатися з відділком поліції, проте пояснити, що сталося, було набагато важче. Місцева поліція ледве не сприйняла це за розіграш.

Однак нарешті їм повірили, і Боббі, зітхнувши, повісив слухавку. Під час розмови він сказав, що потрібен ще й лікар, і його пообіцяли також направити на місце подій.

За десять хвилин до будинку прибули інспектор, констебль і літній чоловік, вигляд якого свідчив про те, що він лікар.

Боббі та Френкі зустріли їх і, ще раз коротко все пояснивши, повели на горище. Боббі відімкнув двері й приголомшено зупинився на порозі. Посеред кімнати лежала купка розрізаних мотузок. Під горішнім вікном стояло ліжко, а на ньому – стілець.

Роджера Бассінґтона-ффренча й слід загув.

Боббі, Беджер і Френкі стояли ошелешені.

– Говорячи про Гудіні, – зауважив Боббі, – наш викрадач його перегудінив. Як у біса він перерізав ці мотузки?

– Мабуть, у нього в кишені був ніж, – припустила Френкі.

– Хай так, але як він його дістав? Обидві руки були зв’язані за спиною.

Інспектор кашлянув. Усі його попередні припущення відновилися. Тепер він був майже переконаний, що все це розіграш.

Френкі й Боббі заходилися пояснювати, але це не допомагало.

На порятунок прийшов лікар.

Коли його провели в кімнату, де лежала Мойра, він одразу сказав, що їй укололи морфій або інший опіат. На його думку, її стан не можна було назвати важким, тож вона прокинеться самотужки за чотири-п’ять годин.

Він запропонував віднести її в машину й доправити в лікарню неподалік.

Боббі й Френкі зголосилися на це, бо інших варіантів не бачили. Продиктувавши свої імена та адреси інспекторові (у достовірність даних Френкі той, здається, не повірив), вони покинули «Тюдор-котедж» і за сприяння поліції отримали дві кімнати в готелі «Сім зір».

Тут, і далі відчуваючи упереджене ставлення з боку стражів закону, трійця була щаслива розійтися по номерах: Беджер і Боббі зайняли подвійний, а Френкі – крихітний номер на одну особу.

За кілька хвилин у двері подвійного номера постукали.

То була Френкі.

– Я тут ось що подумала, – почала вона. – Якщо цей недоумкуватий інспектор і далі нам не віритиме, я маю докази того, що мене отруїли хлороформом.

– Так? І де?

– У ящику для вугілля, – рішуче заявила дівчина.

Виснажена пригодами, Френкі прокинулася пізно. Було пів на одинадцяту, коли вона спустилася в маленьку готельну кав’ярню. Там на неї чекав Боббі.

– Привіт, Френкі, ну нарешті…

– Ти кудись поспішаєш, любий? – Дівчина сіла на стілець.

– Що ти будеш? У них є риба, яйця, бекон і холодна шинка.

– Я буду тости та неміцний чай, – відказала вона, втихомирюючи друга. – Що з тобою таке?

– Це, мабуть, від удару по голові, – відповів той. – Таке враження, що там усе порозсипалося. І тепер у мені стільки бадьорості, і сміливості, і геніальних ідей, до того ж так кортить ринутися в бій.

– Так чого б і не ринутися? – млосно промовила Френкі.

– Так я і ринувся! Останні пів години говорив з інспектором Гаммондом. Ми тимчасово погодимося з тим, що це був розіграш, Френкі.