Агата Кристи - Чому не Еванс?

– Але, Боббі…

– Я ж сказав «тимчасово». Ненадовго. Треба остаточно з цим розібратися, Френкі. Уже видно кінець. Лишилося зовсім трішки. Ми ж не хочемо, щоб Роджера Бассінґтона-ффренча судили тільки за викрадення. Ми хочемо, щоб його судили за вбивство.

– І ми цього доб’ємося, – підтвердила Френкі, збадьорившись.

– Це вже краще, – схвально промовив Боббі. – Випий іще чайку.

– Як там Мойра?

– Отямилася, але стан не найкращий. Досі дуже налякана. Вона поїхала в Лондон, до лікарні на Квінс-ґейт. Каже, що там почуватиметься в безпеці. А тут їй було страшно.

– Вона ніколи не була надто відважною, – зазначила Френкі.

– Ну, будь-кому було б страшно до паралічу, доки околицями шмигає такий холоднокровний убивця, як Роджер Бассінґтон-ффренч.

– Її Роджер убивати не збирався. Він полює на нас.

– Думаю, він тепер надто зайнятий собою, аби ганятися за нами, – сказав Боббі. – Так, Френкі, ми мусимо докопатися до суті. А суть, мабуть, ховається в смерті Джона Севеджа та в його заповіті. Щось тут не так. Або заповіт підробили, або Севеджа вбили.

– Ну, коли справа стосується Бассінґтона-ффренча, радше можна говорити про фальсифікацію, – задумливо промовила Френкі. – У цьому він неабиякий майстер.

– Може бути і підробка, і вбивство. Треба з’ясувати.

Дівчина кивнула.

– Я дещо записала після того, як проглянула заповіт. Свідками були Роза Чадлі, куховарка та Альберт Мір, садівник. Знайти їх має бути не так уже й важко. Сам заповіт склав нотаріус із «Елфорда та Лі». Містер Спреґ казав, що це солідна контора.

– Гаразд, із цього й почнемо. Гадаю, тобі краще взятися за нотаріусів. Ти з них витягнеш явно більше, ніж я. А я тим часом розшукаю Розу Чадлі й Альберта Міра.

– А де Беджер?

– Беджер до обіду не встає, не хвилюйся.

– Треба допомогти йому владнати справи, – сказала Френкі. – Він мені життя врятував, урешті-решт.

– У всякому разі вони швидко розладнаються знову, – відказав Боббі. – О, а що на це скажеш?

Він дістав брудну картонку й показав дівчині. То була фотографія.

– Містер Кейман, – одразу впізнала Френкі. – Де взяв?

– Учора ввечері, коли я викликав поліцію, це випало з-за телефона.

– Тепер ясно, хто такі містер і місіс Темплтон. Чекай-но.

До них підійшла офіціантка з тостами. Френкі показала фото.

– Ви знаєте, хто це? – запитала вона.

Офіціантка, схиливши голову, роздивлялася світлину.

– Так, я бачила цього джентльмена, але не можу пригадати. О! Та це ж власник «Тюдор-котеджу», містер Темплтон. Вони поїхали, здається, кудись за кордон.

– А що він за чоловік? – запитала Френкі.

– Точно не скажу. Вони рідко приходили, тільки у вихідні час від часу. Їх мало хто бачив. Місіс Темплтон була дуже милою. Але вони недовго жили в «Тюдор-котеджі», десь пів року, а потім один дуже багатий чоловік помер і лишив їм усі гроші. От вони й поїхали жити за кордон. Проте будинок не продали. Думаю, здають його на вихідні. Та навряд чи при їхніх грошах вони повернуться й самі там житимуть.

– У них була куховарка, Роза Чадлі, так? – поцікавилася Френкі.

Але до куховарок офіціантці було байдуже. От великий спадок – куди захопливіше! На запитання Френкі вона відповіла, що точно не знає, і пішла з порожньою тацею для тостів.

– Ясно як день, – промовила Френкі. – Кеймани вшилися звідси, але тримають місце для своєї банди.

Друзі погодилися зробити все так, як запропонував Боббі. Френкі поїхала геть на «Бентлі», прихопивши кілька покупок з місцевих магазинів, а молодик вирушив шукати Альберта Міра, садівника.

З Френкі він зустрівся аж в обід.

– Ну як? – запитав Боббі.

Дівчина похитала головою.

– Підробку можна відкинути, – сказала вона мляво. – Я довго говорила з містером Елфордом – милий стариган. Він чув про наші вчорашні подвиги й жадав дізнатися подробиці. Думаю, їм тут нудно живеться. Коротко кажучи, я його приручила. Потім ми поговорили про справу Севеджа. Я збрехала, що спілкувалася з його родичами, сказала, що вони натякнули на фальсифікацію заповіту. Почувши це, мій старий сполошився – такого не може бути! Листів вони один одному не писали. Він зустрівся з містером Севеджем, і той наполіг на тому, щоб заповіт склали на місці. Містер Елфорд хотів піти й зробити все як слід – ну ти знаєш, як воно робиться: купа слів ні про що…

– Не знаю, – заперечив Боббі. – Я заповітів не складав.

– А я двічі. Другий – сьогодні вранці. Мені був потрібен привід, щоб прийти до нотаріуса.