Агата Кристи - Чому не Еванс?

– Це якесь божевілля, – безнадійно видихнула дівчина. – Наче в криве дзеркало дивишся. Усі ці люди, що здавалися нормальними, виявилися злочинцями… Звичайні приємні люди. Має ж бути хоч щось, за допомогою чого можна вирізняти злочинців серед інших. Ну, брови, вуха чи ще щось.

– Боже! – скрикнув Боббі.

– Що таке?

– Френкі, це не Ніколсон. Це не Ніколсон щойно приходив.

– Ти головою грюкнувся? А хто ж?

– Не знаю. Та це не він. Я весь час відчував: тут щось не так, але не міг зрозуміти, що саме. А зараз ти згадала про вуха, і я втямив. Коли я спостерігав за Ніколсоном у вікно, то звернув увагу на форму його вух – у нього прирослі мочки. А в цього чоловіка – ні.

– І що це означає? – розгублено запитала Френкі.

– Що це актор, який добре видає себе за Ніколсона.

– Але чому? І хто це може бути?

– Бассінґтон-ффренч, – прошипів Боббі. – Роджер Бассінґтон-ффренч. Ми від самого початку знали, хто злочинець, а потім проковтнули наживку й відволіклися.

– Бассінґтон-ффренч… – прошепотіла Френкі. – Боббі, ти маєш рацію. Лише він чув, як я грубо натякнула Ніколсонові про нещасні випадки.

– Тоді все зрозуміло, – сказав молодик. – Досі в мені жевріла остання надія на те, що Роджер Бассінґтон-ффренч знайде нас якимось дивом, але тепер і вона згасла. Мойра в полоні, а у нас з тобою зв’язані руки й ноги. Ніхто більше не знає, де ми. Це кінець, Френкі.

На цих словах вони почули якусь вовтузню над головою. Наступної миті зі скаженим гуркотом крізь вікно в даху до них хтось ввалився.

Було надто темно, щоб зрозуміти, хто то такий.

– Що за чортівня… – почав був Боббі.

З-над купи битого скла долинуло:

– Б-б-б-боббі.

– Чорт забирай! – вигукнув Боббі. – Це ж Беджер!

Не можна було гаяти ні хвилини. На першому поверсі вже чулися чиїсь кроки.

– Швидше, Беджере. Сюди, бовдуре! – гукнув Боббі. – Зніми з мене черевика! Не сперечайся і нічого не запитуй. Стягуй уже якось! Постав на купу скла й ховайся під ліжко. Мерщій, я сказав!

Хтось підіймався сходами до входу. У замкові повернувся ключ.

Ніколсон, тобто псевдо-Ніколсон, стояв у дверному отворі зі свічкою в руках.

Він побачив, що Боббі й Френкі сидять на тих місцях, де він їх і лишив, але посеред кімнати з’явилася купа скла, прикрашена черевиком, як вишенькою.

Чоловік ошелешено перевів погляд з черевика на Боббі. Одна нога в того була боса.

– Яка винахідливість, юначе, – сухо прокоментував він. – Просто тобі акробатичний трюк.

Він підійшов до молодика, перевірив мотузки й зав’язав про всяк випадок ще два вузли, з подивом дивлячись на нього.

– Цікаво, як вам удалося розбити вікно черевиком. Це щось фантастичне. Ви трохи схожі на Гудіні, друже мій.

Він глянув на полонених, на розбите вікно в даху й, стенувши плечима, вийшов за двері.

– Сюди, Беджере.

Той виповз з-під ліжка. Дістав складаного ножа й хутко перерізав мотузки.

– Ось так краще, – промовив Боббі, розминаючи руки й ноги. – Ох! Як усе затерпло. Ну, Френкі, що скажеш про нашого друга Ніколсона?

– Ти маєш рацію, – відповіла дівчина. – Це Роджер Бассінґтон-ффренч. Тепер, коли я знаю, що це Роджер, який видає себе за Ніколсона, це одразу впадає в око. Та водночас це непогана імітація.

– Особливо пенсне й голос, – погодився Боббі.

– Я вчився в Оксфорді з Бассінґтоном-ффренчем, – озвався Беджер. – Н-н-н-неперевершений актор. Але н-н-н-негідник. Встряг у скандал, підробивши б-б-батьків підпис на чеку. Старий, правда, усе з-з-з-зам’яв.

У головах Боббі й Френкі одночасно промайнула однакова думка. Беджер, якого вони вирішили не втаємничувати у свої справи, давно вже міг дати їм цінну інформацію!

– Отже, він майстер підробок, – задумливо мовила Френкі. – Я маю на увазі лист, який був начебто від тебе, Боббі. Почерк навдивовижу схожий. Але де Роджер міг побачити його?

– Якщо він з Кейманами заодно, то, можливо, читав мого листа про останні слова Карстерса.

Тут озвався Беджер.

– Що н-н-н-н-нам тепер робити? – жалібно протягнув він.

– Ми заховаємося за цими дверима й будемо насторожі, – сказав Боббі. – А коли повернеться наш друг, – а я думаю, що він не поспішатиме, – ми з тобою кинемося на нього й дуже здивуємо! Що скажеш, Беджере? Згода?

– О! Аякже!

– А ти, Френкі, щойно почуєш кроки, повертайся на стілець. Коли він прочинить двері, то одразу побачить тебе й нічого не запідозрить.

– Гаразд, – погодилася вона. – А коли ви з Беджером покладете його на лопатки, я вгризуся йому в гомілку.