Агата Кристи - Чому не Еванс?

– Тобто? – запитав Боббі.

– Бажаєте, щоб я вам розповів? Ну, а чом би й ні? Леді Френсіс Дервент за кермом своєї машини разом із водієм на пасажирському сидінні помилково звертає на закинуту дорогу, що веде на каменярню. Машина зривається вниз. Леді Френсіс та її шофер трагічно гинуть.

Запала тиша, а потім Боббі промовив:

– А може, й не гинуть. Плани часом не спрацьовують. Як ваші у Вельсі.

– Ваш індивідуальний опір морфію гідний поваги і, на мою думку, жалю, – відказав на це Ніколсон. – Але цього разу можете не хвилюватися. Коли ваші тіла відшукають, ви точно будете мертві.

Мимоволі Боббі здригнувся. У голосі Ніколсона було щось дивне – щось на кшталт інтонації митця, який обмірковував задуманий шедевр.

«Від цього він зазнає насолоди, – подумав молодик. – Безумовно, відчуває неабияке задоволення».

Боббі вирішив позбавити Ніколсона втіхи. Спокійним голосом він заявив:

– Ви помиляєтеся, лікарю, бо не врахували, на що здатна леді Френсіс.

– Так, – підтримала друга дівчина. – У своєму підробному листі ви просили мене нікому нічого не казати. Ну а я зробила виняток. Сказала Роджерові Бассінґтону-ффренчу. Йому все про вас відомо. Якщо з нами щось трапиться, він знатиме, чиїх це рук справа. Краще вам відпустити нас живими й здоровими якнайшвидше.

Хвильку Ніколсон помовчав. Потім сказав:

– Гарний блеф, але всього лиш блеф.

Він розвернувся до дверей.

– А як щодо твоєї дружини, падло?! – вигукнув Боббі. – Її ти теж убив?!

– Мойра жива, – відповів Ніколсон. – Чи надовго – не знаю. Залежить від обставин.

Лікар глузливо кивнув їм.

– Au revoir , – промовив тюремник. – Мені треба ще зо дві години, щоб усе підготувати. А ви тим часом можете потішити себе балачками. Я не затикатиму вам ротів, поки не знадобиться. Зрозуміли мене? Почую, що кличете на допомогу, швидко з усім розберуся.

Він вийшов і замкнув за собою двері.

– Ні, цього не може бути, – сказав Боббі. – Цього не може бути, бо такого просто не буває.

Але молодик не міг відігнати відчуття, що таке не тільки буває, а ще й от-от станеться із ним та Френкі.

– У книжках насамкінець завжди хтось приходить на порятунок, – сказала дівчина, намагаючись обнадіяти його.

Насправді в неї не було жодних надій. Власне, її бойовий дух занепав.

– Не можу в усе це повірити, – промовив Боббі, ніби звертаючись до когось. – Це просто фантастика. Сам Ніколсон якийсь нереальний. Як же я хочу, щоб в останню мить хтось прийшов по нас. Але не уявляю, хто б це міг бути.

– Чому я не сказала Роджерові? – скиглила Френкі.

– Можливо, Ніколсон усе-таки повірив, що ти сказала, – припустив Боббі.

– Ні, – відповіла дівчина. – Мої слова не справили на нього враження. Цей чоловік збіса розумний.

– Так, явно розумніший за нас, – похмуро погодився молодик. – Френкі, знаєш, що найбільше дратує мене в цій справі?

– Ні. Що?

– Що навіть тепер, на порозі смерті, ми досі не знаємо, хто такий Еванс.

– Давай у нього запитаємо, – запропонувала Френкі. – Ну, знаєш, останнє бажання… Він не має права нам відмовити. Я впевнена, ми просто не можемо померти, не вдовольнивши цікавість.

Запала тиша, і за хвильку Боббі сказав:

– Тобі не здається, що нам варто спробувати покликати на допомогу? Що як це наш останній шанс?

– Не зараз, – відповіла Френкі. – По-перше, я не думаю, що тут нас хтось почує… Він би так не ризикував. А по-друге, я не зможу просто сидіти тут в очікуванні смерті, не маючи змоги поговорити з тобою. Давай відкладемо крики наостанок. Розмови з тобою мене заспокоюють. – На останніх словах її голос затремтів.

– Я вплутав тебе в таку халепу, Френкі.

– Усе гаразд. Ти однаково не зміг би втримати мене. Я сама хотіла вплутатися. Боббі, гадаєш, у нього вийде? Ну, тобто покінчити з нами.

– Боюся, що так. Він це добре вміє.

– Боббі, ти досі думаєш, що це він убив Генрі Бассінґтона-ффренча?

– Якби це було можливо…

– Це можливо. За однієї умови: якщо Сильвія Бассінґтон-ффренч його спільниця.

– Френкі!

– Знаю. Коли ця ідея вперше спала мені на думку, я теж була вражена. Але ж так усе збігається… Чому Сильвія щосили впиралася через лікування? Чому так затято сперечалася, коли ми пропонували відправити її чоловіка не в «Ґрендж», а до іншої лікарні? І до того ж, коли пролунав постріл, вона була в будинку…

– Можливо, це вона й стріляла.

– О ні! Вона точно не могла.

– Могла. А потім дала ключ Ніколсонові, щоб той підкинув його в кишеню Генрі.