Агата Кристи - Чому не Еванс?

Стогін долинав десь із кутка. Френкі зв’язали не дуже міцно, тож вона могла пересуватися по-краб’ячому. Дівчина поповзла по запилюженій підлозі.

– Боббі! – гукнула вона.

То дійсно був Боббі, також зі зв’язаними руками й ногами. І з ганчіркою на роті на додачу.

Йому якось удалося послабити її. Френкі заходилася допомагати другові. Хоч руки їй і були зв’язані, вона могла трохи ними ворушити, а останній різкий ривок зубами зірвав ганчірку.

Боббі спромігся на слабкий вигук:

– Френкі!

– Я рада, що ми знову разом, – сказала дівчина. – Але, здається, нас обвели довкола пальця.

– Здається, це називається «зловити на блешню».

– Як вони тебе спіймали? – запитала Френкі. – Це вже після того, як ти мені написав?

– Що написав? Нічого я тобі не писав.

– О! Зрозуміло, – відказала вона, витріщивши очі. – Яка ж я ідіотка! І ще вся ця маячня про «не кажи нікому».

– Послухай, Френкі. Зараз я розкажу тобі про те, що сталося зі мною, а ти підхопиш і розповіси, що сталося з тобою.

Боббі описав свої пригоди в «Ґренджі», а також невеселе продовження історії.

– Я опинився в цій гидкій дірі, – сказав він. – На таці було трохи їжі та якесь питво. Я був такий голодний, що скуштував. Мабуть, у їжу щось підсипали, бо я миттєво заснув. Який сьогодні день?

– П’ятниця.

– Я знепритомнів у середу ввечері. Жах, більшість часу я був не при пам’яті. Тепер розкажи мені про себе.

Френкі оповіла всі свої пригоди, почавши з історії, яку почула від містера Спреґа, й закінчивши тим, як подумала, що двері до цього будинку їй прочинив Боббі.

– А потім мене всипили хлороформом, – завершила вона. – Ой, і ще я виблювала в ящик для вугілля.

– Оце так спритність, Френкі, – схвально промовив молодик. – І це зі зв’язаними руками. Та зараз головне питання в тому, що нам робити далі. Досі все виходило по-нашому, але тепер козирі в чужих руках.

– Чому я не сказала про листа Роджерові?! – дорікнула собі Френкі. – Я майже зібралася розповісти, але потім згадала твою пораду й не зважилася…

– Як наслідок, ніхто не знає, де ми, – похмуро підсумував Боббі. – Френкі, люба, боюся, я затягнув тебе в трясовиння.

– Ми поводилися трохи необачно, – сумно промовила дівчина.

– От тільки не розумію, чого нам обом одразу не пробили черепа, – здивувався Боббі. – Не думаю, що Ніколсона зупинила б така дрібниця.

– У нього щодо нас інші плани, – озвалася Френкі, здригнувшись.

– Ну, тоді нам теж потрібен план. Треба вибратися звідси, Френкі. Як це зробити?

– Можна покричати, – запропонувала вона.

– Точно, – сказав молодик. – Раптом хтось проходитиме повз і почує. Але, судячи з того, що тобі Ніколсон рота не заткнув, шансів на те, що тут хтось гулятиме, зовсім мало. І руки в тебе не дуже міцно зв’язані. Дай-но я спробую, може, вдасться розв’язати їх зубами.

Наступні п’ять хвилин підтвердили добру репутацію зубного лікаря Боббі.

– У книжках це роблять із надзвичайною легкістю, – задихався Боббі. – Не бачу, аби щось зрушило з місця.

– Та ні, зрушило, – мовила Френкі. – Вузол розтягується. Тихо! Хтось іде.

Вона відкотилася від нього. На сходах почулися кроки – важка зловісна хода. Під дверима з’явилося світло. У замкові повернувся ключ, і двері повільно прочинилися.

– Як ви тут, пташенята? – запитав доктор Ніколсон.

В одній руці він тримав свічку, і попри капелюха, натягнутого на очі, та громіздку шинель із піднятим коміром його легко було впізнати за голосом. Очі поблискували за товстим склом окулярів.

Лікар грайливо покивав головою.

– Який сором, юна леді, – сказав він, – так легко втрапити в пастку.

Боббі й Френкі мовчали. Ситуацію повністю контролював Ніколсон, тож важко було добирати слова.

Він примостив свічку на стілець.

– В усякому разі, – сказав їхній тюремник, – перевіримо, чи зручно вам.

Ніколсон оглянув мотузки Боббі, схвально кивнув головою і підійшов до Френкі. Побачене йому не сподобалося.

– Правду мені казали в юності: пальці були до виделок, а зуби ще до пальців, – прокоментував він. – Бачу, зуби вашого юного друга добряче тут попрацювали.

У кутку стояв важкий дубовий стілець зі зламаною спинкою.

Ніколсон узяв дівчину, посадив на стілець і надійно до нього прив’язав.

– Не сильно тисне? – спитав він. – Що ж, це ненадовго.

Френкі здобулася на слово.

– Що ви з нами зробите? – запитала вона.

Ніколсон узяв свічку й підійшов до дверей.

– Як ви ущипливо зауважили, леді Френсіс, я надто захоплююся нещасними випадками. Схоже на правду. В усякому разі я наважуся влаштувати ще один.