Агата Кристи - Чому не Еванс?

Навіки твій

Боббі

Дівчина з полегшенням зібгала листа в долоні.

Отже, з Боббі все гаразд. З ним не сталося нічого страшного. Він напав на слід, і – який збіг – на той самий, що й вона. Френкі з’їздила в «Сомерсет-гауз» і прочитала заповіт Джона Севеджа. Роза Емілі Темплтон згадувалася в ньому як дружина Едґара Темплтона з маєтку «Тюдор-котедж» у Чиппінґ-Сомертоні. І це збігалося з тим, що Френкі знайшла в розгорнутому залізничному довіднику з будинку на Сент-Леонардс-ґарденз. На одній з його сторінок було написано таке: «Станція Чиппінґ-Сомертон». Кеймани поїхали туди.

Усе починало складатися. Вони наближалися до розв’язки п’єси.

Роджер Бассінґтон-ффренч розвернувся і підійшов до неї.

– Щось цікаве пишуть? – невимушено спитав він.

На мить дівчина завагалася. Боббі ж не мав на увазі Роджера, коли писав «нікому не кажи»?

Потім вона згадала жирне підкреслення, згадала і свою страшну нещодавню здогадку. Якщо це правда, то Роджер може випадково зрадити їх обох. Френкі не наважилася поділитися з ним підозрами…

Вона обрала відповідь і сказала:

– Ні, аж ніяк.

Не мине й доби, як дівчина гірко пошкодує про це рішення.

А ще не раз пошкодує, що прислýхалася до поради Боббі й не взяла машину. Відстань між Чиппінґ-Сомертоном і Стеверлі невелика, але якщо їдеш потягом, то треба зробити три пересадки, ускладнені виснажливим очікуванням на сільських полустанках, і Френкі, з її нетерплячістю, важко було витримати таку дорогу, не зіпсувавши собі настрій.

Однак вона мала визнати, що в словах Боббі було раціональне зерно. «Бентлі» дійсно привертав до себе увагу. Дівчина вигадала неправдоподібний привід лишити машину в «Мерровей-корті», бо в той момент нічого кращого їй не спало на думку.

Ще тільки сутеніло, коли потяг Френкі неквапливо під’їхав до маленької станції Чиппінґ-Сомертон. Тим часом дівчині здавалося, що вже північ. На її думку, дорогою потяг зупинявся ледь не біля кожного ліхтаря.

Почало дощити, що теж радості не додавало.

Френкі застебнула пальто на всі ґудзики, перечитала листа Боббі у світлі вокзального ліхтаря, запам’ятала вказівки й рушила.

Боббі все доволі просто пояснив. Френкі вгледіла попереду вогні й повернула ліворуч на стежку, що вела на узвишшя. Здійнявшись угору, вона побачила роздоріжжя, пішла праворуч, і перед нею постали будиночки в оточенні сосен. То було селище. Дівчина підійшла до охайної дерев’яної брами і, запаливши сірника, прочитала напис: «Тюдор-котедж».

Навколо не було ні душі. Френкі смикнула клямку й зайшла у двір – за рядом сосен виднівся будинок. Вона вибрала місцину під деревами, звідки той добре проглядався. Потім – серце в неї скажено калатало – запугукала, щосили намагаючись зімітувати сову. Минуло кілька хвилин, нічого не відбувалося. Френкі видала звук іще раз.

Двері котеджу прочинилися, і вона побачила, як з-за них обережно визирає шофер. Боббі! Він жестом покликав її всередину й зник у будинку, не зачинивши дверей.

Френкі вийшла з-за дерев і наблизилася до входу. Світло в котеджі не горіло. Було тихо й темно… Хоч в око стрель.

Дівчина боязко переступила поріг і опинилася в темній вітальні. Зупинилася, роззираючись.

– Боббі! – прошепотіла вона.

Першим про небезпеку її попередив нюх. Важкий солодкий запах… Що це?

Тієї самої миті, коли мозок підкинув їй відповідь «хлороформ», сильні руки обхопили її ззаду. Вона відкрила рота, щоб закричати, але його заткнули кляпом. До нудоти солодкий запах заповнив ніздрі.

Френкі відчайдушно опиралася, викручувалася, видряпувалася, відбивалася. Але марно. Вона мимоволі почала здаватися. У вухах гуло, їй сперло дихання. А потім дівчина знепритомніла…

Коли Френкі прийшла до пам’яті, відчуття були спершу вкрай неприємні. Побічні дії хлороформу не мають нічого романтичного. Вона лежала на дуже твердій дерев’яній підлозі, руки-ноги зв’язані. Їй удалося перекотитися на живіт, при цьому замалим не вдарившись головою об старий ящик для вугілля. Потім її кілька разів знудило.

За хвилину-другу по тому дівчина змогла якщо не сісти, то принаймні оговтатися.

Десь поряд почувся стогін. Френкі роззирнулася. Скидалося на те, що це – горище. Єдиним джерелом світла – і то дуже слабким саме тепер – було вікно в даху. За кілька хвилин зовсім стемніє. Уздовж стіни лежало кілька зіпсованих картин, стояло покорчене ліжко й кілька поламаних стільців. Ну і щойно згаданий ящик для вугілля.