Агата Кристи - Чому не Еванс?

До «Ґренджу» доїхали дуже швидко. Френкі там не бувала, тож масивна металева брама й непідстрижені кущі справили на неї гнітюче враження.

– Моторошне місце, – відзначила вона. – Не дивно, що Мойру тут переслідують страхи.

Вони під’їхали до дверей, Боббі вийшов і подзвонив. Кілька хвилин ніхто не відчиняв. Нарешті з’явилася жінка в медсестринській формі.

– Чи можна побачити місіс Ніколсон? – запитав молодик.

Жінка завагалася, потім відступила в коридор, ширше прочинивши двері. Френкі вистрибнула з машини й зайшла в будинок. Двері за нею зачинилися з неприємним лунким звуком. Дівчина помітила на них важкі завертки й засуви. Вона відчула безпідставний страх – здавалося, ніби стала полонянкою цього зловісного будинку.

«Маячня, – сказала Френкі собі. – Боббі чекає на мене в машині. Я прийшла сюди відкрито, серед білого дня. Зі мною нічого не може статися». Відганяючи неприємне відчуття, вона йшла за медсестрою нагору й далі коридором. Медсестра відчинила двері, і Френкі опинилася в маленькій елегантно обставленій вітальні, з квітами у вазах й оббитими ситцем меблями. Дівчина трохи заспокоїлася. Жінка, щось пробурмотівши, пішла.

Десь за п’ять хвилин у кімнату зайшов доктор Ніколсон.

Френкі не змогла стримати нервового подиву, але замаскувала його посмішкою і потисла руку лікареві.

– Доброго ранку, – привіталася вона.

– Доброго ранку, леді Френсіс. Сподіваюся, ви не принесли мені погані новини про місіс Бассінґтон-ффренч?

– Вона спала, коли я поїхала, – відповіла Френкі.

– Сердешна. Маю надію, її лікар подбає про неї.

– О так! – Дівчина помовчала, тоді сказала: – Ви, певно, зайняті, лікарю. Не марнуватиму вашого часу. Я хотіла побачитися з місіс Ніколсон.

– З Мойрою? Як мило з вашого боку.

Чи Френкі здалося, чи блідо-блакитні очі за товстим склом окулярів і справді стали ще суворішими?

– Так, – повторив він. – Дуже мило.

– Якщо вона ще не прокинулася, – з дружньою усмішкою мовила Френкі, – я можу почекати.

– О! Вона прокинулася, – відповів на це доктор Ніколсон.

– Добре, – сказала Френкі. – Я хочу переконати її навідатися до мене. Вона майже пообіцяла. – Дівчина знову всміхнулася.

– О, це ж треба, ви такі ласкаві, леді Френсіс, чесне слово. Упевнений, Мойрі це дуже сподобалося б.

– Сподобалося б? – різко перепитала Френкі.

Доктор Ніколсон посміхнувся, демонструючи рівні білі зуби.

– На жаль, сьогодні вранці моя дружина поїхала.

– Поїхала? – не розуміючи, перепитала Френкі. – Куди?

– Змінити декорації. Самі знаєте, леді Френсіс, жінкам таке інколи потрібно. Для Мойри це місце надто похмуре. Час від часу їй кортить якихось розваг, і вона їде.

– І ви не знаєте, куди вона подалася? – запитала Френкі.

– Думаю, у Лондон. Крамниці, театри. Усяке таке…

Дівчині здалося, що його посмішка – найогидніше, що є на світі.

– Я сьогодні їду в Лондон, – невимушено сказала вона. – Не дасте мені її адресу?

– Зазвичай моя дружина зупиняється в «Савої», – відказав доктор Ніколсон. – Але в кожному разі дасть про себе знати завтра-післязавтра. Боюся, вона не полюбляє писати, і до того ж я вірю в повну свободу між чоловіком та дружиною. Однак думаю, що, найімовірніше, ви знайдете її в «Савої».

Він прочинив двері, і Френкі сама не помітила, як потисла йому руку й опинилася біля виходу. Там стояла медсестра. Вона провела Френкі на вулицю. Останнє, що почула дівчина, був голос доктора Ніколсона з дрібкою іронії:

– Так люб’язно з вашого боку, леді Френсіс, запросити мою дружину до себе.

Коли Френкі вийшла з будинку сама, Боббі доклав усіх можливих зусиль, аби зберегти свою водійську стриманість.

– Повертаємося в Стеверлі, Гокінсе, – сказала Френкі так, щоб її почула медсестра.

Авто рушило під’їзною доріжкою й геть за браму. Коли вони опинилися на порожній ділянці дороги, Боббі запитально глянув на супутницю.

– Ну що?

Бліда, як крейда, Френкі відповіла:

– Боббі, мені це не подобається. Здається, вона кудись поїхала.

– Поїхала? Сьогодні вранці?

– Або вчора ввечері.

– Нічого нам не сказавши?

– Боббі, я в це не вірю. Упевнена, цей чоловік бреше нам.

Молодик смертельно зблід.

– Надто пізно! Які ж ми телепні! Не можна було вчора відпускати Мойру туди!

– Ти ж не думаєш, що її вже теж немає? – тремтливим голосом прошепотіла Френкі.

– Ні, – з притиском відказав Боббі, ніби намагаючись заспокоїти себе.