Агата Кристи - Чому не Еванс?

– І що робитимемо?

Вони сіли на садову лаву й знову ретельно все обговорили. Роджер погодився з Френкі, що не варто розповідати правду Сильвії. Найкраще, на його думку, було взятися за лікаря.

– І що конкретно ви збираєтеся йому заявити?

– Я навряд чи прямо щось казатиму, але прозоро все-таки натякну. В усякому разі в одному я з вами згоден: Генрі не можна відпускати в «Ґрендж». Навіть якщо задля цього доведеться розповісти геть усе.

– Але ж так ми відкриємо всі карти, – нагадала дівчина.

– Знаю. Тому спершу випробуємо інші засоби. Трясця, чому Сильвії закортіло впертися саме зараз?

– Це свідчить про сильний вплив Ніколсона, – сказала Френкі.

– Так. Знаєте, це схиляє мене до думки, що ви маєте рацію стосовно… Що це?

Обоє підскочили на ноги.

– Схоже на постріл, – припустила дівчина. – З будинку.

Вони перезирнулися й кинулися всередину. Крізь французьке вікно вітальні пройшли в коридор. Там стояла Сильвія Бассінґтон-ффренч, бліда, як стіна.

– Ви чули? – запитала вона. – Постріл із кабінету Генрі.

Жінка похитнулася, і Роджер простягнув руку, щоб її підтримати. Френкі попрямувала до кабінету й посмикала ручку.

– Замкнено, – сказала вона.

– Вікно, – кинув Роджер.

Він допоміг напівнепритомній Сильвії сісти на зручну канапу, а сам гайнув через вітальню, Френкі – за ним. Вони обійшли навколо будинку, знайшовши вікно кабінету. Воно теж було замкнене, але дівчина й Роджер притулилися обличчями до скла й зазирнули всередину. Сонце сідало, і світла було мало, проте все добре проглядалося.

Генрі Бассінґтон-ффренч розпластався долілиць на столі. У скроні чітко виднілася рана від кулі, а револьвер випав із долоні Генрі на підлогу.

– Він застрелився! – вигукнула Френкі. – Який жах!..

– Відійдіть трохи, – попросив Роджер. – Я розіб’ю вікно.

Він обгорнув руку плащем і вдарив по склу. Воно розлетілося на друзки. Роджер обережно зібрав уламки, а потім вони з Френкі залізли до кімнати. У цей момент на терасі з’явилися місіс Бассінґтон-ффренч і доктор Ніколсон.

– Я привела лікаря, – сказала Сильвія. – Він щойно прийшов. Із Генрі… щось сталося?

Тут вона побачила розпластане тіло й закричала.

Роджер вибрався у вікно з кабінету, і доктор Ніколсон передав Сильвію йому.

– Заберіть її, – наказав лікар. – Подбайте про неї. Налийте бренді, якщо вона погодиться випити. Пильнуйте, щоб не побачила зайвого.

Тоді Ніколсон теж заліз у кімнату крізь вікно й приєднався до Френкі. Повільно похитав головою.

– Яка трагедія, – промовив він. – Бідолашний. Відчув, що не впорається. Як шкода. Як шкода.

Він схилився над тілом і знову випростався.

– Тут уже нічим не зарадиш. Смерть, імовірно, була миттєвою. Цікаво, чи він залишив записку? Зазвичай у таких випадках лишають записку.

Френкі підійшла ближче до загиблого. Біля його ліктя лежав клаптик паперу з кількома, очевидно, написаними щойно словами. Їхня суть була зрозуміла.

Я думаю, так буде краще (писав Генрі Бассінґтон-ффренч). Фатальна звичка поглинула мене, і я не в змозі боротися. Хочу вчинити так, як буде краще для Сильвії… для Сильвії й Томмі. Хай Господь благословить вас обох, мої любі. Пробачте…

Френкі відчула, як до горла підступає клубок.

– Нічого не чіпайте, – сказав доктор Ніколсон. – Має бути офіційне розслідування. Треба викликати поліцію.

Дівчина покірно пішла до дверей і зупинилася біля них.

– Ключа немає, – повідомила вона.

– Немає? Можливо, він у кишені?

Ніколсон опустився навколішки, обережно шукаючи ключа. Невдовзі дістав його з кишені загиблого.

Лікар спробував вставити його в отвір у дверях, і ключ підійшов. Удвох із Френкі вони вийшли в коридор. Доктор Ніколсон одразу рушив до телефона.

У Френкі підігнулися коліна, і її раптом занудило.

Десь за годину Френкі зателефонувала Боббі.

– Це Гокінс? Привіт, Боббі, ти чув, що сталося? Чув, так? Треба скоріше побачитися. Завтра вранці було б чудово. Вийду прогулятися перед сніданком. Скажімо, о восьмій, там, де ми зустрічалися сьогодні.

Вона поклала слухавку після того, як Боббі промовив для цікавих вух:

– Так, ваша світлосте.

Молодик прибув на місце зустрічі перший, але Френкі не змусила його довго чекати. Вона зблідла й мала засмучений вигляд.

– Слухай, Боббі, ну хіба це не жахливо? Я всю ніч не могла заснути.

– Я не знаю подробиць. Лише те, що містер Бассінґтон-ффренч застрелився. Це ж правда?