Агата Кристи - Чому не Еванс?

– Так. Сильвія поговорила з ним, умовила його пройти лікування, і він погодився. Але потім йому, певно, забракло сміливості. Він пішов у свій кабінет, замкнувся там, написав кілька слів на клаптику паперу – і застрелився. Боббі, це так жахливо. Це страшно, Боббі.

– Я знаю, – тихо сказав він.

Запала коротка мовчанка.

– Мені доведеться сьогодні поїхати, ясна річ, – зрештою промовила Френкі.

– Так, схоже на те. Як вона? Місіс Бассінґтон-ффренч, я маю на увазі.

– Досі в шоці, бідолашна. Я не бачила її, відколи… відколи ми вгледіли тіло. Мабуть, це її просто розчавило.

Боббі кивнув.

– Подай машину десь об одинадцятій, – вела далі Френкі.

Молодик мовчав. Вона нетерпляче глянула на нього.

– Що з тобою, Боббі? У тебе такий вигляд, ніби ти за сто кілометрів звідси.

– Пробач. Насправді я…

– Що?

– Та просто замислився. А там… там дійсно все по-справжньому?

– Що значить «по-справжньому»?

– Ну, тобто він точно вчинив самогубство?

– О, розумію, – сказала Френкі й на якусь мить замислилася. – Так, – відповіла вона нарешті, – це точно було самогубство.

– Ти цілком упевнена? Подумай: Мойра сказала, що Ніколсон хоче прибрати з дороги двох людей. І от, одного з них уже немає .

Френкі знову замислилася, але заперечно похитала головою.

– Та це точно самогубство, – заявила вона. – Я була в саду з Роджером, і раптом ми почули постріл. Швидко забігли в будинок, у коридор через вітальню. Кабінет, як виявилося, був замкнений зсередини. Ми обійшли будинок, щоб пробратися в кімнату крізь вікно. Воно теж було замкнене, і Роджеру довелося його розбити. І лише тоді з’явився Ніколсон.

Боббі обміркував почуте.

– Начебто правдоподібно, – підсумував він. – Але скидається на те, що Ніколсон опинився на місці подій дуже несподівано.

– Він приходив раніше й забув ціпка, тож повернувся по нього.

Молодик насупився, перетравлюючи факти.

– Послухай, Френкі. Уявімо, що Ніколсон застрелив Бассінґтона-ффренча…

– Змусивши його спершу написати прощального листа?

– Думаю, це був найпростіший фокус у його спектаклі. Зміну почерку спишуть на хвилювання.

– Так, дійсно, продовжуй.

– Ніколсон застрелив Бассінґтона-ффренча, лишив прощального листа й вислизнув геть, замкнувши за собою двері, а за кілька хвилин знову з’явився в будинку, вдавши, ніби щойно прийшов.

– Непогане припущення, але все не так. По-перше, ключ від кабінету був у кишені Генрі Бассінґтона-ффренча…

– А хто його там знайшов?

– Ніколсон, власне…

– Ось, маєш. Не було нічого простішого, ніж вдати, що він був у кишені.

– Не забувай про те, що я за ним спостерігала. Упевнена, що ключ був у кишені.

– Глядачі завжди кажуть так про фокусника. Вони теж бачать , як кролика ховають у капелюсі! Якщо Ніколсон – злочинець із досвідом, спритність рук для нього – дитяча виграшка.

– Ну, Боббі, можливо, ти й маєш тут рацію, але, правду кажучи, щось тут не збігається. Сильвія Бассінґтон-ффренч була всередині, коли пролунав постріл. Почувши його, одразу вибігла в коридор. Якби Ніколсон вистрелив і вийшов крізь двері кабінету, вона побачила б його. До того ж вона сказала, що той підійшов до дверей будинку по під’їзній доріжці. Сильвія бачила, як він ішов, коли ми оббігали довкола будинку, кинулася назустріч і привела його до вікна кабінету. Ні, Боббі, як не прикро це визнавати, але в цього чоловіка є алібі.

– Я з принципу не довіряю тим, у кого є алібі, – відказав молодик.

– І я. Але не розумію, як у цьому разі його можна відкинути.

– Ніяк. Думаю, доведеться повірити Сильвії Бассінґтон-ффренч на слово.

– Звісно.

– Ну що ж, – зітхнувши, промовив Боббі. – Назвемо це самогубством. Бідний Генрі. Що далі робитимемо, Френкі?

– Візьмемося за Кейманів, – відповіла вона. – Я дивуюся, як це ми їх проґавили і не знайшли раніше. У тебе начебто була їхня адреса?

– Так. Та, яку вони назвали на дізнанні. Вулиця Сент-Леонардс-ґарденз, 17, Паддінґтон.

– Ти не вважаєш, що ми залишили поза увагою цю гілку розслідування?

– Ще й як вважаю. І думаю, Френкі, що пташки вже випурхнули з клітки. Ці Кеймани не вчора ж народилися.

– Навіть якщо вони поїхали, я все одно зможу про них щось дізнатися.

– Чому «я»?

– Тому що цього разу тобі теж краще побути осторонь. Це так само, якби ти заявився сюди, вважаючи Роджера злочинцем. Тебе вони знають, а мене – ні.

– І як ти збираєшся з ними познайомитися? – поцікавився молодик.

– Піду в політику, – відказала дівчина. – Агітуватиму за Консервативну партію. Прийду з брошурами.