Агата Кристи - Чому не Еванс?

Молодик відчув, як вона стискає його руку у відповідь.

– Коли я побачила вас того вечора в місячному сяйві, – тихо й швидко промовила дівчина, – то було неначе сон. Неначе сон про звільнення. Я не знала, хто ви й звідки там узялися, але ваша поява подарувала мені надію, і я пообіцяла собі знайти вас і все розповісти.

– Правильно, – заохочував її Боббі. – Розказуйте. Розкажіть мені все.

Дівчина раптом висмикнула руку.

– Якщо я розкажу вам, ви подумаєте, що я божевільна, що мені в голові затуманилося через те, що живу поряд із такими людьми.

– Ні, не подумаю, обіцяю.

– Подумаєте. Це дійсно схоже на божевілля.

– Я знаю, що це не так. Розкажіть мені, будь ласка.

Незнайомка трохи відсунулася від нього й сиділа дуже прямо, дивлячись просто перед себе.

– Річ ось у чому, – мовила вона. – Я боюся, що мене вб’ють.

Голос її звучав сухо й хрипко. Вона говорила, намагаючись зберегти самовладання, але руки в неї тремтіли.

– Уб’ють?

– Так, дивно звучить. Ніби маячня, хіба ні? Ніби в мене… Як вони це називають?.. Манія переслідування.

– Ні, нічого дивного, – заперечив Боббі. – Ви просто налякані. Розкажіть мені, хто хоче вас убити й чому.

Вона трохи помовчала, заламуючи руки. Тоді тихо відповіла:

– Мій чоловік.

– Ваш чоловік? – У Боббі в голові завирували думки. – А хто ви? – швидко запитав він.

Вона неабияк здивувалася.

– А ви хіба не знаєте?!

– Не маю ані найменшого уявлення.

– Я – Мойра Ніколсон. Мій чоловік – доктор Ніколсон.

– То ви не пацієнтка?

– Пацієнтка? Ні, що ви? – Вона раптом спохмурніла. – Мабуть, я говорю, як пацієнтка.

– Ні, я зовсім не це хотів сказати. – Боббі намагався її заспокоїти. – Чесно, я не про це. Просто я здивувався, що ви заміжня і… і все таке. Продовжуйте, будь ласка. То чому ж ваш чоловік намагається вас убити?

– Це схоже на маячню, але це не маячня! Це не так! Я бачу це в його погляді, коли він дивиться на мене. А ще стаються дивні нещасні випадки.

– Нещасні випадки? – різко перепитав молодик.

– Так. О! Я знаю, що схожа на істеричку… Можна подумати, що я все вигадую…

– Аж ніяк, – сказав Боббі. – Ви все логічно пояснюєте. Продовжуйте. Про нещасні випадки.

– Ну, це просто якась дивина. Він дав задній хід, не помітивши, що там стою я… Та я встигла відскочити. А потім якісь не ті ліки потрапили не в ту пляшку… Звісно, це все дрібниці, що часто трапляються з людьми, але вони не випадкові… Усе це навмисно . Я впевнена. І мене це виснажує: постійно остерігатися, постійно бути насторожі, постійно намагатися врятувати своє життя.

Дівчина судомно ковтнула слину.

– А чому ваш чоловік хоче з вами розправитися? – запитав Боббі.

Він не очікував чіткої відповіді, але отримав.

– Бо хоче одружитися із Сильвією Бассінґтон-ффренч.

– Що? Але ж вона заміжня.

– Знаю. Та він усе влаштує.

– Тобто?

– Ну, я точно не знаю… Але він намагається запроторити містера Бассінґтона-ффренча до своєї лікарні.

– А потім?

– Ну, а потім із ним, імовірно, щось трапиться.

Вона здригнулася.

– Він тримає містера Бассінґтона-ффренча в кулаці. Як це йому вдається, я не знаю.

– Бассінґтон-ффренч вживає морфій.

– Справді? Це, мабуть, Джаспер йому дає.

– Морфій надходить поштою.

– Можливо, він робить це чужими руками. Він дуже хитрий. Містер Бассінґтон-ффренч може не знати, що наркотики постачає Джаспер, але я впевнена, що це він. А потім Джаспер затягне його в «Ґрендж» ніби для того, щоб вилікувати, і коли Генрі опиниться там…

Вона замовкла й здригнулася.

– У «Ґренджі» різне трапляється. Дивні речі. Люди звертаються туди, щоб їм стало краще, але краще не стає, навпаки – гірше.

Упродовж розмови Боббі відчував, як занурюється в химерну похмуру атмосферу. А цієї миті відчув подих страху, що так міцно тримав Мойру Ніколсон у своїх обіймах.

Молодик швидко промовив:

– То ви кажете, що ваш чоловік хоче одружитися з місіс Бассінґтон-ффренч?

Мойра кивнула.

– Він божеволіє від неї.

– А вона?

– Цього я не знаю, – повільно відповіла Мойра. – Не можу збагнути. На позір вона начебто прив’язана до чоловіка й сина, спокійна й задоволена своїм життям. Здається дуже простою жінкою. Та часом я думаю, що Сильвія не така вже й проста. Зовсім не та, за кого себе видає… Вона грає роль, дуже добре грає… Але забудьте, це маячня, дурні фантазії… Коли живеш у такому місці, як «Ґрендж», у голові паморочиться, і вона починає видавати дивні видіння.